Потрібно сформулювати ще одне поняття.
Після моєї статті-блогу «Системна та контрсистемна опозиції в Україні» мені дорікали, що я зовсім не згадав «Опозиційний блок». Я звичайно відповів, що вважаю цю політичну силу реінкарнацією Партії регіонів і не вважаю її ані контрсистемною опозицією, ані навіть системною опозицією. Водночас обдумавши свою відповідь довше, зрозумів, що тут потрібно більш фундаментально проаналізувати ситуацію, бо не все так просто.
Якщо системна і контрсистемна опозиції виходять з суб\’єктності системи як такої, хоча і різними засобами – засобами наявної (системна) чи засобами зміненої (контрсистемна) політичних систем, – то антисистемна опозиція виходить з заперечення суб\’єктності системи як такої, вони виносять суб\’єктність назовні, тобто допускають зовнішнє управління з боку Росії. Таким чином це надсистемна чи антисистемна опозиція.
В даному контексті можна чітко сформулювати – антисистемна опозиція партії «Опозиційний блок» виходить з необхідності продовження колоніальної політики Росії в Україні в тих чи інших сферах. Та обставина, що вони розглядають і номінують в публічній риториці це як зв\’язки (зокрема бізнесові) з Росією нічого не міняє.
В той же час нинішня влада як система і водночас будь-яка до неї системна опозиція мають таку ж саму проблему – вони визнають зовнішнє управління Заходу. В публічній риториці влада номінує це в багатьох знайомих тезах: «мінському процесу альтернативи немає», «лише західна допомога може дати перемогу Україні у війні», «лише завдяки МВФ ми можемо зберегти економіку», «лише завдяки західним стандартам ми можемо будувати свою політику» і т.д.
Відтак влада як антисистемна опозиція західного впливу на Україну сходяться з антисистемною опозицією російського впливу у так званому «консенсусі зовнішнього управління», який можна сформулювати так: «нехай США розберуться з Росією, чия буде Україна, а ми почекаємо, головне втратити поменше людських життів та зберегти щонайбільше економічний потенціал». Це така позиція хитрого українця, який не хоче брати на себе жодну цивілізаційну чи навіть просто геополітичну суб\’єктність.
І все було б, як звичайно, реалістично погано, тобто можна було б сказати – так вони обоє однакові: і західна антисистемна опозиція, і інша російська антисистемна опозиція, якби не одна обставина. Це не Захід розпочав війну проти України з анексією її території. Це Росія розпочала війну. Це Росія відбирає територію України. Це від російських найманців гинуть українці, а не від західних найманців.
В цьому сенсі нам потрібно більш пильно подивитися саме на політику «Опозиційного блоку».
«Опозиційний блок» від народження має погану карму та погане ім\’я. Закон сансари пророкує йому лише вбивче, негативне, смердюче-трупне майбутнє.
Перша обставина поганої карми «Опозиційного блоку» пов\’язана з тим, що він походить від Партії регіонів, відповідальність якої в Україні не настала.
Українська громада ще в грудні 2013 року організувала Бойкот Партії регіонів, але це не було покладено в засновки державної політики після Революції Гідності. Я і мої колеги неодноразово намагалися звернути увагу на те, що відповідальність за режим Кривавого Президента має бути не лише персональна, але і організаційна.
Як би мало відбутися все в Україні після Революції Гідності щодо Партії регіонів?
Партія регіонів мала би бути визнана злочинною організацією на державному рівні, аж до кваліфікації її дій як ОЗГ (організованої злочинної групи). Члени партії регіонів мали би пройти повну прокурорську перевірку на корупцію, розкрадання, здирництво, рейдерство і т.д. Членам Партії регіонів мало би бути заборонено займатися будь-якою публічною діяльністю, а саме – створювати будь-які політичні партії, займати будь-які публічні посади, створювати і бути власником медіа і т.д.
Політика відповідальності щодо Партії регіонів звелася до двох суперечливих процесів – вибіркова персональна відповідальність (як от Кривавого Президента та його найближчих поплічників) та відповідальність за окремі злочинні дії (як от тіньова бухгалтерія Партії регіонів).
Навіть після факту впливу тіньової бухгалтерії Партії регіонів на президентські вибори в США – українська влада все одно не зробила правовий аналіз діяльності Партії регіонів. Мої заклики того часу до відповідальності злочинної організації Партії регіонів (тут і тут) теж не мали достатньої підтримки.
Вдумайтеся в абсурд – злочинні діяння Партії регіонів стали фактором міжнародної політики, а українська влада навіть не зробила жодної спроби дати цьому системний аналіз. Не зробив цього Президент. Не зробив цього Інститут стратегічних досліджень. Не зробив цього Генеральний прокурор.
Ми всі, в тому числі і ті, хто переслідував Партію регіонів, вирішили закрити очі на діяльність цієї злочинної організації. Ми розуміли, що інакше нелегітимними стануть деякі учасники Майдану 2013-2014-х років, зокрема нинішній Президент. Але ми помилилися в своєму всепрощенні.
Вочевидь її створення потрібно було б почати з публічного аналізу помилок та злочинів Партії регіонів, члени якої мали би покаятися, відмежуватися, зректися і т.д. Але цього не сталося.
Сьогодні ми маємо «Опозиційний блок» як політичну силу, яка є реінкарнацією Партії регіонів, яка нічого не проаналізувала, ні від чого не відмежувалася і нічого не зреклася.
Ну і зрештою ім\’я «Опозиційного блоку» створює йому перспективу вічної опозиції до суб\’єктності України. Як може прийти до влади партія з назвою «опозиція»? Тобто намір назви – не бути владою, а бути вічною опозицією до будь-якої влади.
Це не просто якась системна чи навіть контрсистемна опозиція. Це вічна антисистемна опозиція – толерування колоніального шляху України, вічної залежності від Росії під виправданням «нам все рівно від Росії нікуди не дітися, бо вона наш сусід і вона дуже потужна».
«Опозиційний блок» може стати українською владою, лише коли Україна знову стане колонією Росії в тому чи іншому вигляді.
Члени «Опозиційного блоку» ще під час Форуму «Мир. Стабільність. Відродження» 14 вересня 2014 року проголосили, що вони виступають за нейтралітет і збереження позаблокового статусу України, прийняли резолюцію, в якій вони вимагають від Президента миру та припинення кровопролиття, відставки уряду, розпуску та заборони незаконних збройних формувань, притягнення до відповідальності винних у обстрілах населених пунктів на Сході країни».
Сьогодні, після трьох років спроб миру під маркою «мінських домовленостей», їх бачення майбутнього України виглядає більш, ніж сумнівним. Можете самі поцікавитися їх позицією: «Хто ми?» і «Що пропонуємо?».
Більше того, публічна політика «Опозиційного блоку» полягає у тезі позірної «єдності країни». Але де-факто це єдність колоніальної України, а не єдність незалежної України. В цьому не просто принципова помилка, а злочин «Опозиційного блоку».
Тобто фактично вони діяли і діють в інтересах Росії як агресора. Інакше кажучи, представники «Опозиційного блоку» продовжували політику Партії регіонів в нових умовах, не взявши на себе жодної відповідальності за дії «папередників» і не понісши за це організаційного покарання.
Робота «Опозиційного блоку» в Парламенті з 2014 року була дуже непослідовною.
Ще в квітні 2016 року «Опозиційний блок» не дав жодного голосу за Уряд Гройсмана.
Але саме це голосування показало, що Парламентської Коаліції більше не існує.
Тобто все подальше існування Парламенту з того часу є нелегітимним, і будь-які закони, що прийняті ним з того часу, можуть бути відмінені.
Було лише питанням часу, щоб влада змусила «Опозиційний блок» долучитися до Парламентської більшості, своєрідної квазі-Коаліції, яка зараз всупереч Конституції та Регламенту Верховної Ради існує в Парламенті.
До сьогоднішнього дня олігархічний консенсус у своєму початковому вигляді виявився зруйнованим.
Тобто з усього олігархічного консенсусу найбільш стійким виявився лише так званий «донецький консенсус», який в політиці зафіксований зв\’язкою Порошенко-Ахметов.
Партія «Опозиційний блок» зазнала розколу не через ідеологічні розбіжності, а через суперечність бізнес-інтересів, лише частина з яких отримала владний дах. Частина партії «Опозиційний блок», яка об\’єднується навколо зв\’язки Фірташ-Льовочкін, протиставилася частині партії навколо Ахметова.
Більше того, після голосування одіозної судової реформи, в «опозицію» до «Опозиційного блоку» перейшли Добкін та Новинський.
Після цього голосування незрозуміло в принципі – до чого саме опозицією є «Опозиційний блок» та що відносно цієї незрозумілої опозиції означає ще більш незрозуміла опозиція Новинського та Добкіна. Дві пов\’язані незрозумілі опозиції показують по суті принципові ідеологічну неспроможність та політичне виродження цієї партії.
Навіть з\’їзд «Опозиційного блоку» нічого не змінить, бо в цієї партії фундаментальні проблеми. У неї погана карма, погана назва, більшість її членів – злочинці.
Чи має «Опозиційний блок» перспективу? В ідеологічному плані, з цією назвою, з цими членами – жодної.
Є серйозні підстави вважати, що така державна політика спуску на гальмах відповідальності Партії регіонів була частиною «олігархічного консенсусу». Це особлива його частина, яку можна назвати «донецький консенсус».
Цей «донецький консенсус» виокремився з усього олігархічного консенсусу як концентрація олігархії у вигляді участі «Опозиційного блоку» в квазі-Коаліції Парламенту.
Можна навіть побачити тут «принцип Дункана Маклауда» – «має залишитися лише один». Для громади це добре, бо коли залишиться один олігарх (чи навіть двоє), його чи їх деолігархізувати буде легше, ніж цілу купу олігархів.
Зараз проти цього «донецького консенсусу» з\’являється все більше скандальної інформації. Рух проти «Роттердам+» поповнився новими скандальними звинуваченнями одного з засновників ДНР Бородая про те, як Ахметов спонсорував бойовиків-терористів. Чим більше влада мовчить, чим більше Генпрокурор зволікає з відкриттям кримінальної справи, тим очевиднішою стає злочинність та безперспективність «донецького консенсусу».
Якщо «галицький консенсус» нинішньої нездалої влади є мовно-культурним, то «донецький консенсус» є бізнесово-партійним та політичним. Тобто: галичанам – мову, донеччанам – бізнес (в тому числі бізнес на крові) з Росією та легалізація через участь у політиці.
Причому «галицький консенсус» влада почала укладати тоді, коли «донецький консенсус» перестав ефективно працювати (тобто після розколу в «Опозиційному блоці»).
В цьому сенсі Україна опиняється в розтяжці, яку нав\’язала їй нинішня нездала влада, – між «галицьким консенсусом» та «донецьким консенсусом». Це разом з «донбаським синдромом» прирікає Україну на подальшу соціальну депресію та неспроможність до активних революційних дій під страхом «Путін нападе».
Обидва ці консенсуси є сепаратними і регіональними. Обидва ці консенсуси не спрямовані на побудову України як єдиної політичної нації і єдиного економічного суб\’єкта. Обидва консенсуси є несуб\’єктними і нестратегічними.
Єдина Україна може народитися з солідарної української громади на основі таких принципів – політична нація, незалежний від Росії український бізнес, деолігархізація та подолання пов\’язаної з нею корупції, незалежний від МВФ держбюджет, наявність власних українських інновацій, зрештою наявність власної української стратегічної перспективи.