Головні випробування та виклики.
Очевидно, що головним фактором впливу на ситуацію в Україні залишається конфлікт на Донбасі. На сході держави продовжують гинути люди, хоча інтенсивність бойових дій суттєво зменшилася. Спроби бойовиків на початку року спричинити обстрілами гуманітарну катастрофу у Авдіївці не лише військові, але і інші державні служби зустріли швидкою та адекватною професійною реакцією. Підрозділи ЗСУ завдяки тактиці жаб’ячих стрибків встановили протягом року контроль над кількома населеними пунктами у сірій зоні.
На жаль, саме на Донбасі розігралися драматичні для української економіки події – блокада транспортного сполучення з ОРДЛО, яка коштувала Україні приблизно 1% ВВП, суттєвого падіння експортного потенціалу та перетворення питання постачання антрациту у ще одну суттєву проблему, яку вдалося вирішити завдяки допомозі Сполучених Штатів. Безумовно, Донбас потребує якісної інформаційної стратегії «хороших новин» для населення регіону по обидва боки лінії зіткнення. Не варто драматизувати продовження дії на рік закону про особливий статус ОРДЛО, який так і не набув реальної сили, а от змістовне наповнення законопроекту про перспективи реінтеграції Донбасу стане предметом інтенсивних суперечок вже на початку наступного року.
Якщо бойові дії на Донбасі стали менш інтенсивними з об’єктивних причин, то гібридна агресія знаходить прояви у інших формах. Це не лише провокації, спрямовані на розхитування ситуації всередині країни, зокрема, проти польських дипломатичних представництв, але і терористичні акти – внаслідок вибухів загинули контррозвідник Олександр Хараберюш та розвідник Максим Шаповал, низку злочинних проявів зуміли викрити українські спецслужби. На цьому тлі обмеження функціонування російських соціальних мереж та Інтернет-пошуковиків виглядає логічним та обгрунтованим кроком.
Зауважу, що Росія продовжує докладати системних зусиль з мілітаризації анексованого Криму, у якому змінюється склад населення, а кримські татари піддаються постійному тиску. Під час однієї з акцій залякування померла 83-річна активістка кримськотатарського руху Веджіє Кашка. Заступники голови Меджлісу Ільмі Умеров та Ахтем Чийгоз завдяки заступництву президента Туреччини Реджепа Ердогана були звільнені з російських в’язниць та опинилися в Києві.
Політичне життя України у 2017 році розгорталося хвилеподібно, питання перспектив проведення дочасних парламентських виборів із переходом їх у президентську кампанію так і не здобуло реальної підтримки політикуму.
Спостерігається консенсус щодо проведення спареної виборчої кампанії у 2019 році, і основні учасники боротьби за президентську посаду та місця у парламенті дев’ятого скликання збільшать активність вже на початку 2018 року. Закон про імпічмент президента так і не ухвалений, питання про перехід до відкритих партійних списків не розв’язане. Законопроекти про обмеження депутатської недоторканості відправлені на експертизу Конституційного Суду, і розраховувати на їх швидке прийняття не варто.
Петро Порошенко залишається не лише лідером президентського рейтингу, але і найбільш помітним політиком країни, наче заперечуючи формат парламентсько-президентської республіки. Його рейтингові позиції дозволяють сподіватися на активну участь у президентській кампанії, де главі держави доведеться звітувати про зроблене, на відміну від претендентів, які зможуть зосередитися на обіцянках. Юлія Тимошенко не приховує прагнення кинути виклик главі держави, тому намагається використати будь-яку можливість, аби довести власну електоральну спроможність. Дискусії між БПП та «Батьківщиною» на тему переможців виборів у ОТГ зайвий раз це підтверджують. Проблема Тимошенко полягає у тому, що їй не завжди до снаги витримувати високий темп політичного життя: у 2017 році лідер «Батьківщини» взяла на озброєння блимаючу активність. Прагнення здобути дивіденди зіграло з Юлією Володимирівною поганий жарт: вона підхопила звинувачення у постачанні Україною ракетних двигунів Північній Кореї, яке виявилося операцією російських спецслужб.
Міхеїл Саакашвілі протягом осені 2017 року продемонстрував неабиякі здібності у справі привертання до себе уваги. Втрата ним громадянства, до речі, відбулася на тлі аналогічного процесу у парламентарія від Радикальної партії Андрія Артеменка. Саакашвілі не змирився з втратою громадянства, повернувся до України з порушенням державного кордону та взявся до активної опозиційної діяльності. Втім, це не завадило йому визнати себе апатридом та клопотати про політичний притулок в Україні. Лідер «Руху нових сил» постійно намагається привернути до себе увагу, фактично став хедлайнером акції «За велику політичну реформу», встиг побувати затриманим та звільненим прихильниками, знову бути затриманим та звільненим судом. Генеральна прокуратура інкримінує Саакашвілі «небезпечні зв’язки» з Сергієм Курченком, який встановив за правління Януковича рекорди зі збільшення статків. Поза тим Саакашвілі своєю феєрверковою поведінкою активно привертає увагу медіа, але відштовхує не лише колег з політичного цеху, але і багатьох звичайних громадян.
Варто наголосити, що рейтинг кандидатів у президенти не надто оновився за час після Євромайдану. «Кандидатом невиголошених надій» можна назвати Святослава Вакарчука, який поки не сформулював власного політичного бачення. Стабільно присутні у опитуваннях радикально налаштований на співпрацю з Рінатом Ахметовим Олег Ляшко, показово опозиційний Юрій Бойко, телевізійно-зажиттєвий Вадим Рабінович, самопомічний Андрій Садовий. «Справжній полковник» Анатолій Гриценко та лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок фактично є ветеранами опитувань, і їхні шанси не надто виросли протягом кількох років. Особливість рейтингів-2017 – як у президентській табелі про ранги, так і серед політичних партій – велика кількість тих, хто не визначився із політичними симпатіями. Зауважу, що більшість претендентів на президентство працює у Верховній Раді, коефіцієнт корисної дії якої цього року доволі низький. Хоча голова Верховної Ради Андрій Парубій наголошує на її ефективній роботі, йому довелося не раз достроково закривати засідання парламенту через брак кворуму. Списки парламентської коаліції залишаються не оприлюдненими.
Володимир Гройсман навряд чи буде балотуватися у президенти, оскільки темпи економічного зростання не дозволяють йому сформувати ефективну платформу власного політичного іміджу. Проте на посаді прем’єра він виглядає ефективним не лише завдяки опорі на фракцію «Народного фронту». Активна публічна діяльність, акценти на децентралізації, яка для Гройсмана добре знайома ще по роботі вінницьким мером. Ще одна «родзинка» — будівництво та відновлення шляхів сполучення, на яке звертають увагу чимало українців. Очевидною заслугою уряду є ухвалення медичної та пенсійної реформи – соціально значущих перетворень, які традиційно відкладалися «на потім». Бюджет-2018 було ухвалено незвично рано, і це ще один аргумент на користь прем’єра. Двоє міністрів, які подали заяви про відставку (Тарас Кутовий та Юрій Стець), досі не звільнені, проте це не провина керівника уряду.
Подарунком «під ялинку» стало рішення Стокгольмського арбітражу у суперечці «Газпрому» та «Нафтогазу України», яке позбавило нашу країну загрози дефолту.
Юрій Луценко сприймає посаду генерального прокурора як виклик, і робить це доволі активно. Головне досягнення Генеральної прокуратури – конфіскація 1,5 мільярда доларів, які належали оточенню Віктора Януковича, та початок процесу стосовно державної зради четвертого президента. Той намагався маневрувати стосовно участі у судовому процесі, але зрештою перестав імітувати готовність брати у ньому участь. Луценка часом розглядають як потенційного кандидата у президенти, забуваючи, що в українській політичній традиції для діючого глави держави балотування на другий термін є фактично обов’язковою програмою.
Пристрасті навколо НАБУ та НАЗК червоною ниткою проходили через суспільно-політичне життя. Все почалося ще 2016 року, коли декларування доходів за 2015 рік виявило у низки нардепів статки, що погано кореспондуються з їхньою трудовою біографією. Проте Національне агентство з запобігання корупції виявилося неспроможним забезпечити масштабну перевірку е-декларацій, а його керівник Наталя Корчак відмовилася йти у відставку. Бездіяльність НАЗК помітно контрастує з активністю Національного антикорупційоного бюро, детективи якого зібрали «скальпи» голови Державної фіскальної служби Романа Насірова, екс-парламентарія та одного з спонсорів «Народного фронту» Миколи Мартиненка, діючих парламентаріїв зі складу коаліції Борислава Розенблата та Максима Полякова. Проте у діях НАБУ є помітна проблема – численні порушення законодавства, які дають неабиякі надії їхнім «клієнтам» на виправдання судом.
Антикорупційний суд так і не постав 2017 року в Україні, не виключаю, що навколо нього буде зламано чимало списів. Відзначу, що НАБУ користується підтримкою не лише групи парламентаріїв та антикорупційних активістів, але і західних посольств, до яких в разі потреби підключаються і столиці США та ЄС. Україна має антикорупційне законодавство більш жорстке, ніж в багатьох країнах Європейського Союзу, у такий спосіб розплачуючись за відсутність позитивних перетворень протягом попередніх років.
Сьогодні на другий план відійшов той факт, що для отримання безвізового режиму Україна була змушена ухвалити біля 150 різноманітних рішень, які наблизили ситуацію в країні до стандартів Європейського Союзу. Отримання безвізового режиму з ЄС та вступ в дію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС – мабуть, головні зовнішньополітичні досягнення нашої держави у 2017 році. Хоча офіційний Київ не отримав останній транш макрофінансової допомоги від ЄС, а Брюссель обумовлює виділення нової суми ухваленням закону про антикорупційний суд, динаміка відносин з Європейським Союзом є позитивною.
Не менш важливими виявилися і відносини з Сполученими Штатами, яким після обрання президентом Дональда Трампа дехто пророчив суттєве погіршення. Проте втручання Росії у президентську кампанію за океаном спричинило зворотній ефект: у Вашингтоні сприймають Україну як сферу власного активного інтересу. Про це свідчать і дві зустрічі Дональда Трампа з Петром Порошенком, і призначення спецпредставника Держдепартаменту США по Україні Курта Волкера, і рішення про поставки протитанкових комплексів Javelin. Сполучені Штати продовжують відігравати помітну роль у Мінському процесі, хоча поки не намагаються його переформатувати.
Відносини між Україною та Росією у 2017 році переконливо характеризують кілька фактів. Президентські вибори 2018 року у РФ заплановані на 18 березня – річницю приєднання анексованого Криму. Україна подала на Росію два позови до Міжнародного Суду ООН. Вже згадане рішення Стокгольмського арбітражу. У комплексі з військовою активністю Росії на Донбасі та анексією Криму це свідчить лише про одне: атмосфера добросусідства з двосторонніх відносин зникла на невизначено тривалий термін.
Невипадково Україна рішенням Верховної Ради визначила євроатлантичну інтеграцію як пріоритет зовнішньої політики. Влітку 2017 року було відзначено 20-річчя Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, але лише цього року кількість громадян нашої держави, що підтримують вступ до Альянсу, стала помітно більшою порівняно з тими, хто негативно сприймає подібну перспективу. Показово, що генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг цього року вперше дав зрозуміти, що двері Альянсу відчинені для нашої держави.
Активізація України на зовнішньополітичній арені спричинила ускладнення взаємин із сусідами. Вони носять різний характер, і не варто надмірно спрощувати ці процеси виключно російським впливом. Польща, наприклад, протягом тривалого часу формувала власну історичну політику, і у її нинішньому наративі природньо не знаходиться місця боротьбі УПА за незалежну Україну. До того ж багато польських політиків не вважають за потрібне приховувати зневагу до нашої країни та її історії. Угорська партія «ФІДЕС» сприйняла закон «Про освіту», ухвалений Верховною Радою, як виклик власному прагненню захищати закордонних угорців, та повела наступ на українські позиції. Втім, без особливого успіху. Білорусь цього року довела, що перебуває у кільватері зовнішньої політики Росії – і навчання «Запад-2017», що були провокативними за змістом, і шпигунський скандал з журналістом Павлом Шаройком ставлять під сумнів заяви Олександра Лукашенка про добросусідство та дружбу між нашими народами.
Важливим моментом стала активізація нашої дипломатії, пошук нових векторів докладання зусиль, що природньо у рік 100-річчя вітчизняної дипломатичної служби. Це і активізація відносин з Туреччиною, спроби реанімувати ГУАМ як проект пострадянських країн та отримання безвізу з Саудівською Аравією та ОАЕ. Стабілізації відносин з Ізраїлем не заважає і зростаючий інтерес мусульманських країн до поставок продовольства з України.
Замість післямови. Думаю, цього року чимало українців переконалися, що ми живемо у конкурентному світі, де поважають сильних та завзятих, і нікому не допомагають «за красиві очі». Україна впоралася з більшістю викликів 2017-го, проте цей факт не знімає з порядку денного необхідність кристалізації національних інтересів та вдосконалення засобів їх захисту.