Країна залишається в центрі уваги провідних світових гравців.
Доцільно пригадати, що наприкінці 2017 року адміністрація Дональда Трампа дала згоду на постачання в Україну партії ПТРК Javelin, які називають найбільш ефективною на сьогодні протитанковою зброєю. Проте американська сторона наполягла на тому, щоб цей різновид озброєння не опинився на Донбасі, де він може потрапити до рук росіян. Однак рішення Вашингтону виглядає знаковим для інших країн Заходу, які від початку конфлікту на сході України уникали постачання нашій державі летальної зброї. І тут варто пригадати про Канаду, яка наприкінці минулого року також відкрила можливість постачання зброї в Україну.
Вже на початку 2018 року сенатор-республіканець Бен Кардін оприлюднив доповідь «Асиметрична атака Путіна на демократію у Росії та Європі: наслідки для національної безпеки США», яку можна назвати своєрідною підготовкою до запланованого на лютий оприлюднення нових санкційних списків адміністрації Трампа. Варто зауважити, що спроба Росії втрутитися у перебіг президентської кампанії 2016 року спричинила консолідацію американського політикуму навколо необхідності дати відсіч гібридній агресії Кремля.
Пообіцяв добитися ухвалення закону, спрямованого проти фейків у інформаційному просторі і президент Франції Емануель Макрон. Нагадаю, що політик добре відчув їх вплив під час президентської кампанії. Показово, що цю заяву лідер Франції зробив за два тижні після початку роботи французької редакції російського пропагандистського телеканалу Russia Today.
Втім, і у Франції, і в Німеччині є достатньо політиків, які виступають за business as usual з Росією. Їх нічому не навчив навіть інцидент з турбінами, виробленими німецькою компанією Siemens, та спрямованими до Криму. Як інакше пояснити слова міністра закордонних справ Німеччини Зігмара Габріеля, який закликав заохочувати Росію до пошуків миру на Донбасі поступовим зняттям з неї санкцій. Прикметно, що пан Габріель 2-3 січня був у Києві, і лише складні погодні умови не дозволили йому вилетіти до зони АТО. У Німеччині, втім, справа йде до збереження великої коаліції ХДС/ХСС та СДПН за підсумками парламентських виборів. Нагадаю, що лідери цих політичних сил Ангела Меркель та Мартін Шульц навіть не обговорювали українське питання під час передвиборчих телевізійних дебатів, що свідчить про спільність позиції щодо врегулювання конфлікту.
Німеччина та Франція попри невисоку ефективність Нормандського формату перемовин не поспішають від нього відмовлятися, оскільки більш ефективного майданчику для пошуку шляхів врегулювання на Донбасі поки що не існує. Численні ентузіасти, які обурюються (часом небезпідставно) Мінськими домовленостями лютого 2015 року, на жаль, не пропонують рецепту, яким чином можна примусити Кремль до участі в іншому форматі переговорів. Для цього, вочевидь, потрібна узгоджена позиція США та ЄС, яка знаходить реалізацію у несподіваних для Кремля кроках. Чи готовий до цього колективний Захід – питання на сьогодні риторичне.
Тим часом найближчі сусіди України з числа країн-членів ЄС демонструють якщо не показовий євроскепсис, то прихильність консервативним поглядам. Про це засвідчила, зокрема, спільна прес-конференція прем’єр-міністрів Угорщини та Польщі Віктора Орбана та Матеуша Моравецького. Для польського політика це був перший візит у новій якості за кордон, і він не упустив можливості повторити неодноразово оприлюднену своїми колегами тезу про «десятки тисяч українських біженців», яких прийняли у Польщі. На жаль, для офіційної Варшави українські трудові мігранти стають стандартним аргументом у дискусії з євро-чиновниками у Брюсселі. Орбан, зі свого боку, підкреслив, що країни Центральної Європи не прийматимуть біженців з Африки та Близького Сходу.
У Польщі відбулася ротація уряду, нові посади отримали 9 міністрів. Вітольда Ващиковського, який намагався заробити політичний капітал на антиукраїнських заявах, змінив на посаді міністра закордонних справ Яцек Чапутович. Цей дипломат виглядає справжньою «темною конячкою». Новий шеф польського МЗС провів телефонні переговори з українським колегою Павлом Клімкіним, домовившись провести зустріч ближчим часом. Агресивна риторика офіційної Варшави щодо України останнім часом дещо вщухла, проте не варто сподіватися, що вона повністю пішла в минуле.
Ще один вагомий факт: спільна позиція Польщі та Угорщини щодо відсутності потреби у розширенні Вишеградської четвірки, оскільки це може поставити під загрозу ефективність співпраці всередині V4. Цікаво, що цього року центральноєвропейські країни пройдуть крізь виборчі кампанії, результати яких можуть стати показовими та визначальними для розвитку регіону. Президент Мілош Земан вийшов до другого туру перегонів разом з Іржі Драгошем. До парламентських виборів 8 квітня активно готується партія «ФІДЕС» в Угорщині, зацікавлена у збережені конституційної більшості. Значну увагу місцевим виборам у Польщі приділить і «Право і справедливість», які сьогодні належить вся повнота влади у країні.
Російська делегація не приїде на січневу сесію ПАРЄ, оскільки їй не вдалося добитися прийнятних для себе умов повернення до Страсбургу. Зусилля генерального секретаря Турбйорна Янгланда не отримали належної підтримки європейських політиків. Однак це не означає, що Кремль припинить пошук можливостей впливу на ситуацію у ПАРЄ, використовуючи для цього і власних агентів впливу, і «корисних ідіотів» з числа представників європейської політичної еліти.
Подивували Володимир Путін та Сергій Лавров. Президент Росії вирішив повернути Україні кораблі та військову техніку з окупованого Криму, наголосивши на їх поганому технічному стані. Тут новини нема: кілька ешелонів з українською військовою технікою, які прибули на Херсонщину у квітні 2014-го, можна було відправляти на виставку вандалізму. Очевидно, що Путін намагатиметься дистанціюватися від участі Росії у конфлікті на Донбасі та продемонструвати «добру волю» щодо анексованого півострова. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров звинувати Україну у порушенні Будапештського меморандуму, чим подивував багатьох.
Україні не варто ані відчувати ейфорії через американську військову допомогу, ані нарікати на нерішучість європейських політиків. Насправді потрібно інше: наповнення практичним змістом численних заяв представників української еліти про унікальний потенціал та можливості нашої країни. Цього було б достатньо для формулювання національних інтересів та якісного піднесення впливу України на континентальні та світові процеси.