Наші відносини з Росією нагадують шлюб з алкоголіком.
22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української народної республіки. Ми можемо довго роздумувати про Київську Русь, короля Данила, козацьку військову демократію та інші події середньовіччя. Але сучасна Українська держава — наша держава — почалася саме 100 років тому. Саме це століття — найголовніше і в долі українського народу і в долях усіх тих, хто живе на українських землях і став (або, навпаки, не захотів стати) частиною української політичної нації.
Зараз важко собі уявити, що навіть та, перша незалежність — як і друга, проголошена 1991 року — народилася не в результаті боїв і чіткого усвідомлення більшістю громадян необхідності появи своєї держави — а з волі обставин. Лютнева революція в імперії, негнучкість Тимчасового уряду в українському питанні, більшовицький переворот … Щось подібне відбувалося і в серпні 1991 року — серпневий путч, нездатність союзного керівництва прислухатися до українських побажань, фактичний переворот Єльцина …
А результат всього цього — незалежність, успіх тих, хто хотів не українською автономії, не «особливих відносин» з Москвою, а своєї держави.
При цьому і в 1918 році, і в 1991 році незалежність була як би «відкладеною». Тобто вона проголошувалася, але одночасно малося на увазі, що якщо імперія «одумається» і зрозуміє сподівання українців, то з нею можливі якісь особливі відносини.
Навіть у знаменитому Четвертому Універсалі 22 січня 1918 вказувалося на можливість розглянути в майбутньому на українських Установчих зборах «федеративний зв\’язок» з «народними республіками бувшої Російської держави». Федеративний зв\’язок! Вам це нічого не нагадує?
У 1991 році, вже після проголошення другої незалежності, Україна вступила в СНД і на довгі десятиліття закріпила в свідомості навколишнього світу свою приналежність до пострадянського простору і особливі зв\’язки з метрополією. Ми не знаємо, як вчинили б керівники УНР — адже Ленін почав війну проти України практично негайно, а Путін — через 23 роки після проголошення незалежності.
Але не впевнений, що потрібно доводити: українське суспільство, українська політична еліта інфіковані поганою московською хворобою. Цей політичний сифіліс відступає тільки тоді, коли Росія починає вбивати і спалювати. Але як тільки в Кремлі заспокоюються, в Києві знову починають думати, як би краще домовитися.
Це нагадує шлюб з бешкетником, який п\’є безпробудно, б\’є родичів і сусідів і практично безнадійний. Але варто пияку «зав\’язати», як сусіди негайно приходять до нього в гості з тортом і фікусом і пропонують дружити будинками. А що робити, якщо він у сусідній кімнаті і у нього газ?
Таке сприйняття незалежності — я б назвав його національною схильністю до колаборації — робить українських державників жахливо самотніми у власній країні протягом усього цього століття.
Я б нікому не побажав такої долі — жити у себе вдома, мати всі можливості для державного будівництва і постійно стикатися з жахливою національною байдужістю, впертим нерозумінням пріоритетів і самого сенсу існування України.
Але таке ставлення до незалежності породжує і міжнародну самотність українського державного проекту. І в 1918 році, і в 1991 році до України в світі ставилися радше як до непорозуміння, ніж як до справжньої держави. У 1918 році союзники з\’являлися тільки тоді, коли виявлялося, що можна використовувати Україну як буфер в протистоянні з Росією — так думали німецькі генерали в останні місяці існування монархії і так, очевидно, міркував Пілсудський, коли вирішив підтримати Петлюру.
Але в цілому ставлення до самої ідеї української державності абсолютно неможливо порівняти з тодішнім ставленням Заходу до незалежності Польщі, Чехословаччини, балтійських країн. Звичайно, поляки, чехи або литовці могли говорити про відновлення державності. Однак у латишів або естонців державної традиції було не більше, ніж в українців. І все ж таки сумнівів в тому, що вони — не частина Росії — не було.
І навіть тоді, коли Сталін окупував ці країни в 1940 році, вони залишилися на політичних картах. А Україна — зникла, була замінена симулятором УРСР. Тому що мало хто сумнівався в тому, що має справу з продовженням Росії. Щось схоже повторилося і 1991 року, коли нас довго вмовляли — між іншим, на рівні президента США — брати участь в «оновленні» СРСР, а потім довго сприймали як територію СНД, як «недороссію».
Звичайно, можна у всьому звинуватити Захід. Але справа не в Заході, а в нас самих. Постійна боротьба прихильників незалежності з прихильниками капітуляції, українців з «хохлами» відбувається на очах цивілізованого світу в найбільш вирішальні моменти нашої історії. Наші громадяни — причому аж ніяк не етнічні росіяни — публічно журяться з приводу зникнення улюблених російських телепередач і неможливості долучатися до великої російської культури.
Ми весь час намагаємося вигадати якусь другу російську мову замість того, щоб перейти на українську. Сотні тисяч українців продовжують жити і працювати в Росії, їздити в Росію навіть в ті роки, коли росіяни вбивають їх співвітчизників — так було і після 1918 року, і після 2014 року.
Окупантові вдається знайти достатню кількість колабораціоністів, щоб оформити «обличчя» Малоросії — починаючи від Юрія Коцюбинського і закінчуючи різноманітними Януковичами і Захарченками. Самі українці готові дивитися в рот будь-якому заїжджому заробітчанину, який вчить їх, як треба жити — так, ніби тут не самостійна держава, а Курська область.
Завдання державного будівництва постійно підміняються економічними потребами. Це зараз на першому плані серед викликів для суспільства — війна. Але мало хто розуміє, що єдині ліки від війни — сильна держава. Сильна не тільки черевом, а й духом. Перш за все — духом. Бідні країни, які усвідомлювали свою особливість, виживали в протистоянні з найсильнішим ворогом. А багаті держави з невизначеним менталітетом просто розвалювалися на частини і ставали здобиччю хижаків.
Це — азбучні істини. Але саме вони визначають Українське століття. І поки ми не зрозуміємо, що потрібно не говорити правильні слова, а робити правильні вчинки заради своєї країни — так і залишимося для одних уламком їхньої колишньої імперії, для інших — буфером між ними і цією імперією, для третіх — інструментом для приборкання амбіцій цієї імперії. Україною ми для них не будемо до того дня, поки не станемо Україною для самих себе.