Будь-яка імітація завжди фальшива.
Наша країна унікальна на пострадянському просторі, а може й у цілому світі. Бо в Україні не тільки час від часу відбуваються народні протести – у нас кожного разу після революції її намагаються повторити. Цей блог про історію імітації – імітації революцій.
На моїх очах це відбувалося принаймні тричі.
Уперше – після Революції на граніті, як ми назвали студентське голодування, організоване Студентським братством зі Львова та Українською Студентською Спілкою. Тоді у жовтні 1990 році у цих акціях брали участь десятки тисяч студентів, а на підтримку виходив, нам здавалося, увесь Київ.
І от, приблизно через рік, Союз Українського Студентства вирішив повторно організувати голодування. Зробили нібито все як було у нас: студенти знову на Майдані, політичні вимоги, на чоло пов\’язали білі стрічки, демонстрації до Верховної Ради… але все марно. Бо Київ так і не вийшов, максимум пара тисяч людей. З часом на Майдані студентів не залишилось, а з\’явилися нікому не знайомі бомжі і зрештою їх тихо перенесли на Труханів, де акція вигасла сама собою і якось розчинилася.
Вдруге зімітувати масові протести вирішили після Помаранчевої революції. У 2006-ому після утворення коаліції ПР, КПУ та СПУ прем\’єром став Янукович, а помаранчеві партії, навіть маючи свого президента Ющенка, опинилися в опозиції. І от, недовго думаючи, частина помаранчевих вирішили знову повторити Майдан…
Напроти кабміну у парку найняті «протестувальники» розбили намети, принесли добре відомі бочки-барабани і почали в них гамселити щодня під клацання фотокамер, позуючи телеканалам. Між деревами знову гордо замайоріли помаранчеві прапори. Але – «не злетіло». Київ байдуже поставився до гарно організованих на непогано оплачених «протестувальників». З часом гроші на протести скінчилися, стало холодно і намети згорнули, акція розійшлася.
«Міхомайдан» напроти Верховної Ради – це вже була третя спроба повтору за новітній період незалежності України. Зрештою, Саакашвілі міг і не знати, що майданів у нас на замовлення не буває, але ж поруч з ним було достатньо людей, на очах яких провалилася і перша і друга спроба імітувати протести в 1991 та 2006 роках. Чому вони вирішили, що цього разу буде інакше – не розумію.
Справа в тому, що будь-яка імітація завжди фальшива, люди це відчувають.
Коли у холодному листопаді 2013-го беркутня розігнала студентів за кілька годин до Михайлівського зійшлися перші кілька тисяч киян, а в найближчу неділю вийшло взагалі понад 100 тисяч. Ніхто не чекав два тижні після розгону, щоб за гроші найняти в регіонах людей і потім привезти їх в столицю.
Копії – завжди гірше оригіналу. Невже це потрібно пояснювати?