Потрібно використати посилення власного впливу у цьому регіоні.
Президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер та Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики Федеріка Могеріні на початку 2018 року наголосили, що саме балканські країни мають найвищі шанси стати новими членами ЄС. Нагадаю, що у 2004 році піонером неспокійного регіону в цьому питанні стала Словенія, а у 2013 році до Європейського Союзу вступила Хорватія. Найбільш вірогідними кандидатами на вступ у Брюсселі вважають Сербію та Чорногорію, які до 2006 року були єдиною країною.
Балкани давно пов’язані з країнами Західної Європи, насамперед, економічними зв’язками. Проте у 90-х роках цим країнам не вдалося ефективно долучитися до процесу розширення ЄС (власне, як і Україні). Сьогодні в Брюсселі доволі щедро виписують «балканські аванси», сподіваючись у такий спосіб вирішити низку проблем. По-перше, продемонструвати здатність Європейського Союзу до подальшого розширення в умовах помітної турбулентності оточуючого світу. По-друге, забезпечити стабілізацію ситуації в регіоні, який вже понад 100 років називають «м’яким підчерев’ям Європи», підштовхнути тамтешні країни до порозуміння. По-третє, мінімізувати вплив Туреччини, Росії та Китаю на Балканах – ці держави (звісно, кожна – у власний спосіб) намагаються відстоювати там власні інтереси. По-четверте, показати країнам Вишеградської четвірки, що не лише вони заслуговують на увагу та підтримку з боку Європейського Союзу.
Є ще один резон говорити про майбутнє розширення Європейського Союзу. Всередині нього зростає євроскепсис, рясно приправлений популістськими заявами та консервативними тенденціями. Завчасно заявлене прагнення до розширення Євросоюзу має продемонструвати рішучість європейської політичної еліти конвертувати власний фінансовий та медійний вплив у Балканському регіоні у нову спробу демонстрації ефективності європейської інтеграції.
Цією ситуацію намагається скористатися Болгарія, яка головує нині у Європейському Союзі. Для Софії роль опікуна балканських країн (насамперед, Македонії) – хороший спосіб збільшити власний вплив всередині ЄС та переконати Брюссель у доцільності свого вступу до Шенгенської зони. Те ж саме можна сказати і про Румунію, для якої участь у стабілізації ситуації на Балканах шляхом європейської інтеграції є хорошим способом відволікти увагу від внутрішніх проблем.
Потрібно наголосити на одному цікавому факті: у Брюсселі наголошують на тому, що не стануть скорочувати шлях до ЄС для балканських держав, проте хочуть показати їм світло наприкінці тунелю. Нагадаю, що з балканської шістки лише Боснія та Герцеговина та Косово не мають статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу, але мають статус потенційного кандидата, якого у України ще немає. Цікаво, що до 2025 року мають змінитися два склади Європейського Парламенту та Європейської Комісії, проте Жан-Клод Юнкер у «балканський» спосіб хоче підсолодити пігулку нерозширення ЄС за час його перебування на посаді президента ЄК.
Хоча Україна не має чітко артикульованих інтересів на Балканах, прискорення євроінтеграційних процесів тамтешньої шістки створює для Києва цікаві можливості. Нагадаю, що наші миротворці у регіоні сприяли збільшенню впізнаваності України, а урядовці активно оперують хорватським досвідом у питанні майбутньої євроінтеграції Донбасу. Очевидно, що економічні зв’язки з балканськими країнами мають для України суттєвий потенціал зростання. До того ж внутрішньополітична ситуація у Молдові та меншою мірою у Грузії підштовхує Україну до пошуку альтернативної компанії для реалізації євроінтеграційних прагнень. До речі, гібридна активність Росії на Балканському півострові створює для України можливості для трансляції власного досвіду протидії подібним крокам Кремля.
Проте у питанні побудови відносин України з балканськими країнами, безумовно, є і непрості питання. Найбільш очевидне з них – перспектива визнання та побудова відносини з Косово. Українсько-сербські відносини останнім часом складно назвати теплими, надто Белград відкрито рівняється на Москву, проте це не означає готовності Києва розвивати відносини з Пріштіною. «Кримський фактор» суттєво тяжіє над Україною у цьому питанні. Проте нормалізація відносин з Сербією як країною, що претендує на лідерство на Балканах, від того не втрачає актуальності. Інший момент – швидше психологічний: одній з найбільших за площею країн Європи з населенням біля 40 мільйонів людей буде непросто вибудовувати відносини з країнами, які не можуть похвалитися розмірами території та чисельністю населення.
Втім, спроможність налагодити діалог з балканськими країнами, «причепити» український «вагон» до балканського «поїзда», який рушає Брюсселя, дає беззаперечну перевагу. У такий спосіб Україна зможе дати відповідь на закиди критиків та скептиків, продемонструвати гнучкість системного мислення та створити для себе додаткові можливості на континенті. Можливо, не варто мати завищених очікувань від цього процесу, але розглядати його як фактор посилення впливу України на загальноєвропейські справи цілком доцільно.