В обіймах «ведмедя».
Однією із головних тез, яку просуває Кремль на міжнародній арені, є ідея про постійне і систематичне втручання США у внутрішню політику РФ. У інтерв’ю NBC напередодні переобрання президента її повторив Володимир Путін. Як наслідок, 78% росіян вважають, що Вашингтон намагається активно впливати на ситуацію всередині їхньої країни.
Такі настрої населення РФ є наслідком активної роботи пропагандистської машини Кремля. Паралельно із цим російське керівництво стверджує про активні спроби Вашингтону втрутитися у внутрішню політику РФ – в цьому випадку в контексті виборів президента 18 березня 2018 року. Показово, що профільний комітет Ради Федерації нещодавно звинуватив США у втручанні у внутрішню політику 120 країн, починаючи із 1945 року.
Очевидно, що США як країна із найбільшим силовим потенціалом активно намагатиметься впливати на внутрішньополітичну ситуацію в окремих країнах, якщо це відповідатиме її інтересам. Передумовами для цього є ситуації в окремій країні. Проте тенденції останніх років дозволяють говорити про те, що саме РФ взяла на озброєння стратегію активного втручання у внутрішню політику США і країн ЄС. В той же час Вашингтон і окремі європейські столиці мають все менше можливостей ефективно впливати на те, що відбувається у РФ.
Звинувачення нинішнього російського керівництва спираються перш за все на досвід 1990-х років, коли РФ після розвалу СРСР в умовах переходу до ринкової економіки була слабкою. Саме тоді американські і європейські радники були активно залучені до внутрішньополітичних процесів в РФ. Країни Заходу прямо чи опосередковано надавали значну економічну допомогу адміністрації Бориса Єльцина, без якої та б не втрималася при владі, що також можна вважати прикладом втручання. Поява доктрини Джозефа Ная на початку 90-х років ХХ століття визначала вектор активності Заходу у питаннях впливу на російську політику.
Проте із приходом Володимира Путіна до влади ситуація почала радикально мінятися. Якщо бути точним – логічний розвиток отримав «розворот Примакова», здійснений у березні 1999 року. Важковаговика з радянським бекграундом прихильники Путіна відсунули на другий план, проте обраний ним вектор творчо розвинули. Перш за все, в 2000-х роках відбулася консолідація політичної системи в РФ. Запроваджений режим суверенної демократії (за визначенням Владислава Суркова) із партією влади і так званою системною опозицією виключає можливість ставки США на якусь окрему впливову політичну силу. Тривожним дзвіночком для Кремля стала українська Помаранчева революція, яка спровокувала створення низки різноманітних підконтрольних рухів у Росії («Наши, «Местные», «Молодая гвардия» та інші) та заохочення поширення проросійських неурядових організацій у південних та східних регіонах України. Вивчивши уроки протестів 2011-2012 років на Болотній площі, коли опозиція мала шанс перехопити ініціативу, Кремль почав активно контролювати ситуацію у віртуальній мережі. Творчо опрацювали у команді Путіна і наслідки «арабської весни», звернувши увагу на фактор соціальних мереж як механізму мобілізації протестного руху. Паралельно із цим було ухвалено закони про іноземних агентів, які ускладнювали роботу різноманітних спонсорованих із закордону неурядових організацій.
Станом на 2013 рік американці і європейці практично втратили навіть гіпотетичну можливість втручатися у внутрішню політику РФ – відповідні канали впливу були взяті Кремлем під контроль. Директор московського центру Фонду Карнегі за міжнародний мир Дмитро Трєнін в своїй останній доповіді чітко визнає: «Так само політичний вплив США і країн Європи на російське суспільство, який був дуже значним в 1990-і, різко знизився в 2000-х і практично зійшов нанівець в 2010-х». Тому на сьогодні немає підстав говорити про справжній ефективний вплив Заходу, і насамперед США, на російську внутрішню політику. Кремль за останні 18 років звів нанівець будь-які подібні можливості.
Натомість Кремль активно почав втручатися у внутрішню політику країн Заходу. Водночас РФ спирається як на класичні методи (спроба спливу через політичні партії і НУО), так і на використання соціальних мереж і кібератак. На відміну від СРСР, сьогодні РФ не вимагає від власних політичних клієнтів рівняння на Москву у зовнішньополітичній сфері, проте активно культивує зв’язки як з праворадикальними, так і ліворадикальними партіями в Європі, які стоять на платформі євроскепсису, протидії мігрантам і подальшому розширенні ЄС. Територія РФ стає майданчиком, на якому правоцентристи ЄС проводять свої з’їзди, що виглядає показово для оцінки глибини їхніх контактів із Кремлем.
Окрім класичних методів м’якого впливу на внутрішню політику Заходу та використання звичних технологій м’якої сили РФ активно почала використовувати соціальні мережі (Facebook, Twitter, Reddit), які іще декілька років тому вважалися інструментами сприяння поширенню демократії і протидії авторитарним режимам. Виміряти значення і вплив поширення неправдивої інформації чи організації відповідних заходів на політичний процес в окремій країні надзвичайно важко. Однак сьогодні достеменно відомо, що проплачену РФ рекламу лише в Facebook могли бачити до 126 млн користувачів. Російські боти активізувати свою діяльність в соціальних мережах напередодні референдуму щодо виходу Великої Британії із ЄС, референдуму у Нідерландах про долю Угоди щодо асоціації між Україною та ЄС, виборів президента в Франції. Кульмінацією російського впливу варто вважати кібератаки пов’язаних із РФ організацій на сайт Комітету демократичної партії і окремих співробітників команди Хілларі Клінтон. Матеріали, отримані внаслідок цього, були використані із метою впливу на хід президентської кампанії 2016 року у США. Загалом же таке масштабне використання соціальних мереж і кібератак в деструктивних цілях є показовим прикладом креативного мислення Кремля із метою пристосування нових технологій і засобів для реалізації власних цілей.
Прагнення Кремля втрутитися у політичне життя Заходу мало контрпродуктивні наслідки. Воно спричинило консолідацію політичного класу США та суттєві зміни у ставленні європейської політичної еліти до можливості діалогу з Кремлем. Тактика «м’якої сили російського ведмедя» зробила токсичними спроби спробувати налагодити із РФ діалог і шукати компроміси з Путіним. Проте на сьогодні ми і справді маємо парадоксальну ситуацію. Кремль продовжує і надалі звинувачувати Захід у спробах активно втручатися в російську внутрішню політику, хоча за період правління Володимира Путіна були знищені практично будь-які можливості для цього. В той же час РФ активно перейшла в наступ, сама намагаючись втручатися і впливати на внутрішню політику країн Заходу. Політика ця не дає бажаних результатів, проте можна казати що Захід і РФ помінялися місцями у питанні втручання в внутрішню політику один одного. У підсумку рівень довіри між Москвою, Вашингтоном та Брюсселем постійно падає, а шляхи її відновлення виглядають сьогодні не надто реалістичними.