Що для цього треба.
Моя остання стаття «Переосмислення Другої світової війни» ставила собі за мету створити солідарну концептуальну позицію щодо Другої світової війни, в рамках якої бачаться всі учасники дискусії і між ними можливе порозуміння.
Але концепція цієї статті не стала предметом обговорення на телебаченні чи принаймні у вузьких експертних колах. Можливо просто ще мало часу пройшло.
Хоча, скоріш за все, цьому заважає інший принциповий процес – значна частина лідерів суспільної думки в Україні мають установки не на солідарність, а на фрагментацію суспільства. Тобто для певних сегментів електорату більш вигідно обговорювати питання Другої світової війни через спрощені підходи та високий рівень емоційності.
Складний солідарний концепт Другої світової війни не потрібен російським імперіалістам, які бачать Другу світову війни лише як антизахідний похід Росії та створення «Русского мира» на території СРСР та Східної Європи. Решта запропонованих мною воєн (національно-визвольну та громадянську) вони не бачать або розглядають як несуттєві відхилення.
Складний солідарний концепт Другої світової війни не потрібен українським націоналістам, які бачать здебільшого національно-визвольну війну як основну війну, а Другу світову – лише як зовнішню війну, яку використовували тодішні націоналісти задля досягнення своїх цілей. Більше того, самі уявлення про громадянську війну (в тому числі між різними національно-визвольними рухами) – неприємні для них, а відтак і виключаються з меморіальної історії, тобто свідомо цензуруються в історичній пам\’яті через травматичний характер в актуальному часі.
Значна помірна частина українського суспільства теж хотіла би забути про громадянську війну в Україні часів Другої світової війни – як з огляду на те, що це внутрішній конфлікт, який не варто педалювати саме в часи війни, так і через те, що саме цю частину меморіальної пам\’яті в негативному контексті намагається використати проти України Росія.
Отже, ми не можемо зі складного концепту Другої світової війни створити Солідарний Порядок Денний, тому що надто багато українських сил мають установку не на солідаризацію, а на фрагментацію – історичної пам\’яті та українського суспільства як такого.
Допоки історична пам\’ять не відділялася від історії, власне меморіальна історія була вибірковою і мала міфологічний характер, який розроблявся літераторами, кіномитцями та політичними пропагандистами. З моменту рефлексивного відокремлення історичної пам\’яті від історії, власне історична пам\’ять стає складовою частиною порядку денного і відтак сама має рефлексуватись на основі наукових знань та прогностично-проектних перспектив. Тобто історична пам\’ять має перестати бути міфом, що формується лише митцями, і має стати також знанням, яке формується науковцями та політичними стратегами.
Так само важко створювати солідарний порядок денний з актуальної проблематики. Тут ми не можемо досягнути солідарності по жодній з принципових для України сучасних проблем: «перемога у війні з Росією – Крим та ТОТ ДЛО», «подолання корупції», «деолігархізація», «інтеграція в ЄС», «вступ до НАТО».
Перспективні проблеми здаються нам занадто далекими і відірваними від реальності: «колонізація Марсу», «роботизація», «криптовалюта», «електромобіль та транспорт-як-послуга» і т.д.
Відтак порядок денний, який неможливо солідаризувати, стає дегенеративним. Чому так відбувається?
На Заході існує вже доволі добре розроблена теорія «встановлення порядку денного» (agenda-setting theory). Опис цієї теорії непогано переклали у відповідній російській статті в Вікіпедії, і зовсім не побажали перекласти у відповідній українській статті Вікіпедії.
Цю теорію вперше запропонував Волтер Ліпман, який вперше про це говорить в своїй книзі «Громадська думка». Досить відомі розробники Максвел Маккомбс та Дональд Шоу, маловідомий вчений зі Стенфорду Г.Рей Фанкхаузер, а також Бернард Коен сформулювали основні засади теорії. Еверетт Роджерс і Джон Дірінг суттєво розвинули цю теорію.
Взагалі ця теорія цікава сама по собі. Вона показує сконструйований характер порядку денного: «1. Преса та ЗМІ не відображають дійсність: вони фільтрують і формують її; 2. Сконцентрованість ЗМІ на деяких проблемах та предметах примушує громадськість розглядати ці проблеми як більш важливі, ніж інші».
Крім того, теорія показує наявність трьох різних «порядків денних» – 1. Громадський порядок денний (як залежна змінна); 2. Порядок денний ЗМІ (як залежна змінна); 3. Стратегічний порядок денний (порядок денний впливових політиків, розглядається як залежна змінна). Власне це – доробок Роджерса та Дірінга.
Водночас теорія «встановлення порядку денного» зосереджується на дослідженні інструментів різних порядків денних розвинутих західних суспільств. Але в Україні є непередбачені теорією проблеми – створення громадського солідарного порядку денного за умови існування порядку денного олігархічних ЗМІ, який формується олігархами та нестратегічними політиками, що не мають десь окремо стратегічного порядку денного. Тому потрібен розвиток цієї теорії.