Чи можна взагалі Україну зібрати в одне ціле?
Все частіше і частіше доводиться чути критику від різних розумників саме в цьому напрямку: Україна цілісною бути не може.
Так вважають доволі багато експертів – технологістів-футурознавців, націоналістів, економістів-інституціоналістів та інших.
Технологісти-футурознавці вважають, що досить активно запозичувати західні технології, і все тоді якось осучасниться. Тобто вони щиро вважають, що якщо замінити всі елементи системи на сучасні, то сама система стане сучасною. Це принципово хибний концепт. Осучаснення елементів не веде до осучаснення цілого. Тут технології не вистачить, тут потрібні гуманітарні зусилля.
Ціле суспільства знаходиться не в елементах цього суспільства і не в їх інтеграції. Ціле суспільства знаходиться взагалі не в реальності самого суспільства. Значною мірою ціле суспільства є трансцендентним, воно знаходиться трохи на рівні докси, а значною мірою на рівні трансцендентних віри, уявлення та мислення.
Ціле також є структурою соціальної психології, яка може змінюватися протягом тривалого часу зусиллями еліти, або ще більш тривалими зусиллями окремих інтелектуалів, якщо вони мають благородні мотивації і здатні працювати на рівні виробництва нових смислів, тобто продукувати уявлення про ціле, окрім власне виробництва емоцій, знань та мотивацій.
Цілісна повсякденність (габітус) завжди підлягає атакам держав (імперій), наддержавних утворень та корпорацій. Цим атакам можна протистояти лише постійно ускладнюючи повсякденність за рахунок роботи еліти. Ускладнення повсякденності (когітус) це те, що роблять інтелектуали в суспільстві, де блокується інтелектофобія.
Тому пропонований Суспільний Договір це не габітуальний акт, це когітуальний акт. Суспільний договір поєднує зовсім не минуле і не повсякденне. Суспільний договір поєднує через принципи бачення майбутнього. Бо саме ці принципи за деякий час можуть стати цінними для більшості і перетворитися на нові цінності.
Наступні противники України як цілого це націоналісти, які приховано відмовляються від Великої України («проживемо без Криму», «проживемо без Донбасу» і т.д.) За останній час довелося прочитати у Фейсбук декілька перлів, і зараз я наведу один з них, не вказуючи авторства.
«Бандити-більшовики та їх нащадки зможуть об\’єднатись з нащадками куркулів, поміщиків, репресованих? Їх можна об\’єднати в одній країні тільки примусом і роззброєнням. У випадку зникнення примусу, державної влади, отримаємо війну всіх проти всіх.» Це позиція радикальних націоналістів, які серйозно вважають, що домовитись про майбутнє можна лише тоді, коли ми домовимось про минуле.
Причому про минуле, з точки зору націоналістів, можна домовитися лише в рамках національної пам\’яті, а не історичної пам\’яті, де національний контекст є лише одним з інших. І тут вони знову маніпулюють – публічно говорять, що це пам\’ять політичної нації, а в реальності конкретних справ постійно використовують установки на етнічну націю. І допоки всередині установки на минуле відбуватиметься етнізація історичної пам\’яті під вивіскою пам\’яті політичної нації, домовитися ми не зможемо.
Пам\’ять, що закриває доступ до майбутнього, це не пам\’ять, а злопам\’ятність чи ресентимент.
В минулому Україна майже ніколи не була в кордонах незалежної країни (1991 – 2014), хіба лише щось дуже близьке було за німецької окупації в 1918. А стала Україна такою в СРСР, історичний період якого у вигляді УРСР ми не можемо прийняти всередині ідеології незалежності. Тому домовитися про цілу і водночас незалежну Україну всередині історичної пам\’яті практично неможливо. Домовлятися потрібно саме щодо майбутнього: минуле рве Україну на частини, минуле розділяє людей, минуле архаїзує суспільну свідомість.
Згода щодо майбутнього – ключ до згоди в теперішньому та до згоди щодо минулого.
Є ще одні противники цілісної України – це ті, кого можна назвати еволюціоністами, антиреволюціонерами. Знову наведу один перл з Фейсбуку без вказівки авторства.
«Дрібні ідеї та пропозиції мають шанси якось допомогти суспільству, великі СИСТЕМНІ розробки не мають жодних шансів, бо вимагають ДИКТАТУРИ, щоб посунути всі інші.»
Це так званий «концепт малих справ», хай би навіть ці малі справи і були об\’єднані в мережу. Суть його дуже проста – давайте робити малі справи, давайте іти крок за кроком, давайте створювати маленькі цеглинки великої будови і ціле якось саме по собі влаштується.
Якщо взяти відомий образ Франка, то підхід «концепту малих справ» це не «лупайте сю Скалу», а «виколупуйте маленькі камінчики». За конкретними діями це дуже схожі речі, але вони принципово різні за мотиваціями щодо цілого.
Можна навести також і древню притчу про трьох каменотесів, один з яких тесав каміння, інший працював та заробляв гроші, а третій будував храм, хоча всі вони робили одне і те ж.
Проблема тут у тому, що малі справи ніколи не змінюють ціле. Малі справи в принципі не можуть нічого змінити, коли йдеться про цілісні системні проблеми.
Наприклад, як не здолати корупцію, а зробити її вічною? Дуже просто – задіяти проти неї «концепцію малих справ», тобто розпочати боротьбу з корупцією. Корупція як системна проблема долається лише на рівні цілого. Ніякий набір малих антикорупційних справ, як би багато їх не було, корупцію не здолає, більше того, малі антикорупційні справи її укрупнюють та концентрують.
Джерела корупції є системними – олігархи як втілення поєднання влади та бізнесу, надання інфраструктурних послуг вибірково і безконтрольно, закриті від громадського контролю бюджети, кругова порука як результат спільної відповідальність хабаробранця і хабародавця.
Системні зміни не обов\’язково вимагають диктатури, а лише єдиного центру прийняття рішень, який контрольований громадою через той же такий Суспільний Договір, тобто через публічні «оферту-акцепт» та власне прописану стратегію в Суспільному Договорі, яка реалізується в узгоджених часових рамках.
Тобто принципові зміни це зміни на рівні цілого, а не через набір малих справ, які можуть мати різні принципи, які важко поєднуються або не поєднуються взагалі.
В цьому сенсі Україна це ціле можлива не як єдність згори (через державу), а як згода знизу (через суспільство). Вона сильно відрізняється в цьому від Росії, яка можлива лише як єдність згори (від держави). Відтак і експансія України можлива не як експансія єдності держави-імперії, а як експансія згоди суспільства через Договір.