Смерть Захарченка спричинила потужну інформаційну хвилю.
31 серпня в донецькому кафе «Сєпар» пролунав вибух. Хоча охорона Захарченка перевірила заклад громадського харчування, де він зі своїм соратником Тимофєєвим (Ташкентом) вирішив пом’янути Йосипа Кобзона, це не врятувало життя ватажку донецьких сепаратистів. Він помер у лікарні, підлеглі тим часом зосередилися на пошуках винуватців, перекривши рух людей на КПВВ та затримуючи перехожих просто на вулицях Донецька. На жаль, можна прогнозувати, що кількість заручників сепаратистів помітно виросте.
Захарченка змінив Трапєзніков – так званий перший віце-прем’єр уряду сепаратистської республіки, відомий тим, що працював у структурі футбольного клубу «Шахтар» до війни. Ця зміна не означатиме перетворень політики на окупованих територіях. Загиблому головному бойовику влаштували пишне прощання у Донецькому театрі опери та балету, до якого автобусами звезли чимало місцевих мешканців. Попрощатися з Захарченком прилетів і Аксьонов (Гоблін), який виконує роль прем’єр-міністра уряду окупованого Криму.
Цікаво, що в інформаційному просторі протягом останніх тижнів чимало йшлося про фінансову зажерливість покійного, його прагнення встановити контроль над найбільш прибутковим бізнесом на окупованій території. Поряд з ним російські куратори звинувачують згаданого вище Тимофєєва. Ці факти свідчать, що тема «донецької контреліти», яку порушують окремі російські аналітики, практично висмоктана з пальця. Нагадаю, що протягом 4 років перебування біля стерна окупованої частини Донецької області Захарченко навіть не намагався шукати шляхів порозуміння з Україною, демонструвати хоча б номінальну самостійність власних дій.
Показовою виглядає реакція на смерть Захарченка його російських покровителів. Навіть Путін офіційно висловив співчуття, а спікер Держдуми Володін заявив, що Мінський процес відтепер втрачає сенс. Міністр закордонних справ Лавров наголосив, що загибель Захарченка позбавляє можливості провести зустріч Нормандської четвірки, проте з ним не погодилися у Берліні та Парижі, де підкреслили, що Мінські домовленості і надалі є актуальними.
Здається, що у Москві після вибуху у «Сєпарі» зітхнули з полегшенням, адже російським дипломатам потрібно було давати відповідь стосовно перспектив появи миротворців на Донбасі, не втрачаючи обличчя. Втім, це не завадило Кремлю направити до Донецька слідчу групу співробітників ФСБ, а російському Слідчому комітету – розпочати кримінальне впровадження через загибель Захарченка. Мертвий Захарченко продовжує працювати в інтересах своїх покровителів.
Цікавою та показовою виглядає реакція російського телебачення, яке на початку осені присвятило Захарченку низку телепередач та ток-шоу. Збоку навіть виглядає, що російські телевізійники завчасно підготувалися до смерті маріонетки Кремля – настільки інтенсивно вони транслювали різноманітні сюжети, звинувачуючи Україну в терористичних діях. Як відомо, тактика перекладання з хворої голови на здорову є однією з найбільш ефективних.
На поточному етапі Росії потрібен «сакральний Захарченко», якого швидко змінить чергова маріонетка, проте з іншим набором функцій. Цього разу Кремль з високою долею вірогідності розіграє карту «чистого» сепаратизму, не забрудненого кров’ю та участю у бойових діях. Традиційно у сепаратистських рухах співіснує бойова та політична частина, от саме «політиків» буде наче в інкубаторі відтепер вирощувати Кремль. Щоправда, горизонт можливостей нового російського висуванця буде незначним, проте за його допомогою Москва буде доводити Заходу тезу про необхідність прямих переговорів між офіційним Києвом та сепаратистськими утвореннями на сході України.
Реагувати на смерть Захарченка доведеться і офіційному Києву. У СБУ вважають, що він став жертвою з’ясування відносин, Генеральна прокуратура закриє кримінальне провадження проти нього у зв’язку з смертю, багато політиків коментують загибель ватажка так званої ДНР з відчуттям виконаного обов’язку. Проте Захарченко – це вже минуле, а перед Україною стоять завдання на перспективу.
Одне з них – добитися врегулювання конфлікту на Донбасі на прийнятних умовах. Нескладно здогадатися, що російські підходи до цього питання не відповідають українським інтересам, проте Кремль буде намагатися нав’язати власне бачення врегулювання конфлікту у спосіб, який може вплинути на європейські та євроатлантичні перспективи нашої держави. Тому Україні доведеться раз по раз переконувати своїх міжнародних партнерів у власній договороспроможності, яка не порушує національних інтересів.
На порядку денному парламенту, який відновив 4 вересня свою роботу у пленарному режимі, постає питання пролонгації закону про особливий статус ОРДЛО. Нагадаю, що документ було ухвалено у вересні 2014 року Верховною Радою сьомого скликання, у найбільш драматичний період російської агресії, проте він так і не набув реальної сили. У тілі закону передбачені запобіжники, що не дозволяють йому вступити в силу без виведення російських військ та найманців з території Донбасу. Минулої осені дію закону продовжили на рік (первинно закон було ухвалено з 3-річним терміном дії), цього року ситуація повториться, але на неї накладається фактор президентської кампанії.
Є ще один цікавий нюанс: сьогодні ситуація у Донецькій та Луганській областях у правовому плані визначається законом «Про особливості державної політики…», там триває Операція об’єднаних сил, у якій роль військових суттєво виросла. Узгодити нормативну базу, при цьому не ставши заручниками політичної кон’юнктури.
Зауважу, що представники сепаратистів активно поширюють тези про наступ українських військ, навіть називають конкретні дати. Звісно, їм не можна цього заборонити, проте офіційна позиція українського керівництва – звільнення Донбасу та Криму політично-дипломатичним шляхом, який не виключає зміцнення обороноздатності Збройних Сил. І на будь-яке загострення ситуації на сході країни владі та суспільству потрібно реагувати консолідовано.