Кремлю знову доведеться заплатити.
Після зустрічі із білоруським президентом Олександром Лукашенком український президент Петро Порошенко назвав колегу «великим другом українського народу». Це, звичайно, фраза дипломатичного характеру. Лукашенко – не тільки не друг українського народу. Він навіть білоруському народу не дуже великий друг. Єдина політична мета Лукашенка – утримання влади у колишній радянській республіці, де мало що змінилося після краху Радянського Союзу. Лукашенко з цим завданням успішно справляється ось уже 24 роки. Але – за допомогою з російського бюджету. І тому з кожним роком не тільки зміцнюється білоруський авторитарний режим, а й посилюється його залежність від Москви.
І тут, звичайно, виникає дуже просте запитання – навіщо Лукашенку взагалі потрібна Україна? Чому він влаштовує в Гомелі білорусько-український форум, приймає Порошенка, розсипається в люб\’язностях? Як він взагалі все це може робити, якщо в Кремлі уважно спостерігають за кожним його кроком?
Хтось скаже, що Лукашенко не так залежить від Москви, як здається. Хтось зауважить, що мова йде про економічний інтерес. І те, й інше буде правдою. Але ось тільки найважливіший експортний товар Білорусі – зовсім не трактори і не молоко. Лукашенко ось уже 24 роки торгує з росіянами білоруською незалежністю, щоразу отримуючи дотації за чергову відрізану скибу. Простіше кажучи, диктатор торгує із сусідом рідною матір\’ю. І ця мати давно в коматозному стані, не можна зрозуміти, чи живе вона взагалі.
Для того, щоб створити видимість життя, Лукашенко і потребує демонстрації власної зовнішньополітичної самостійності – щоб потім урочисто від неї відмовлятися в обмін на черговий транш і починати думати про нову демонстрацію. Зараз вже мало хто пам\’ятає, що Порошенко – аж ніяк не перший український президент, який відвідує Гомель. Свого часу сенсаційною стала зустріч у Гомелі президентів Лукашенка і Ющенка. Україну тоді називали «європейським адвокатом Білорусі», говорили, що рано чи пізно ця країна піде на Захід.
Білорусь нікуди не пішла, однак у Кремлі розщедрилися. Не менш екстравагантною була дружба Лукашенка з Міхеїлом Саакашвілі, яка почалася якраз після нападу Росії на Грузію. Лідер демократичної Грузії розсипався в компліментах очільнику авторитарної Білорусі у прямому ефірі білоруського телебачення. У Москві були вражені – але заплатили. За зустріч з Порошенком у Гомелі теж, не сумніваюся, заплатять. Лукашенко, як досвідчений шулер, навчився продавати російським держимордам страх з приводу можливого дрейфу Білорусі «не в той бік». Білорусь нікуди від них не подінеться – але вони платять, щоб і відчуття такого не створювалося.
Читач скаже, що рано чи пізно Лукашенко дограється, його країну приєднають до Росії, його самого відправлять на пенсію, а сина Колю призначать постійним представником російського президента у Білоруському федеральному окрузі. Але цього не буде з однієї простої причини. Білорусь сама по собі не цікавить ані Кремль, ані самих росіян. Вона їм потрібна тільки у комплекті. У комплекті з Україною. Ось якби вдалося приєднати Україну – наступного ж дня з політичної карти світу зникла б і Білорусь. Можете в цьому навіть не сумніватися.
Але поки Україна відстоює свій суверенітет, поки вона бореться з російською агресією, поки вона йде не на Схід, а на Захід, ані Лукашенку, ані його режиму, ані існуванню самої Білорусі – причому на російські гроші – не загрожує практично нічого. І Лукашенко прекрасно про це знає. Досить просто порівняти дві його фотографії – у Москві 2003 року, коли він разом із Володимиром Путіним, Леонідом Кучмою та Нурсултаном Назарбаєвим підписував угоду про створення Євразійського економічного простору, і в Гомелі, із Петром Порошенком на форумі. У Москві він був похмурим, а в Гомелі він був щасливим.
Ось для чого йому потрібна Україна.