Це треба пам‘ятати.
В пам‘ять про той голод, який на Полтавщині лютував найдужче, Борис Олійник ще в 1990 році написав відому поезію «Біля Мгарського монастиря»:
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить —
від квітки до хреста, —
Ідуть дощі вдовиними плачами…
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече,
як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир — як оберіг козацький…
І дзвін вола безмовно:
«Пом\’яни!»
Страшне число
у нелюдській напрузі.
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп\’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп\’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони — простили.
Але пам\’ять душить:
Чи маєм право ми
простить собі?
…На цій горі,
на пагорбі печалі,
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає:
«Не прости!»
Джерело