Ще щодо виборів.
Рішення Андрія Садового зняти кандидатуру на користь Анатолія Гриценка не стала сенсацією, швидше, засвідчила вже відомий факт: розглядати президентську кампанію у відриві від парламентської не має жодного сенсу. Виборцям подобаються об’єднавчі зусилля кандидатів, це відомий факт. Проте в українських реаліях над практично будь-якими об’єднавчими зусиллями шугає тінь Канівської четвірки, яка була створена майже 20 років тому, проте і до сьогодні залишається прикладом успішної політичної спецоперації влади проти опозиціонерів. Втім, президентські вибори 2019 року суттєво відрізняються від кампанії 20 років тому, адже проходять після 5 років гібридного протистояння з Росією та помітної десакралізації влади.
Тому Андрій Садовий, власне, і здійснив катапультування з «великих перегонів» з прицілом на парламентські вибори. Хоча б мінімальних шансів посісти президентську посаду у нього не було, а 2-3% у загальному заліку могли бути активно використаними конкурентами мера Львова. Тому Андрій Іванович вправно «продав» свою лояльність Анатолію Гриценку, якому доведеться з цим жити та працювати.
Відповідальність тепер лежить на лідері «Громадянської позиції», який отримав, хай і примарний, але шанс потрапити до фіналу президентських перегонів. Примарність шансу спричинена тим фактом, що суто механічного чи арифметичного плюсування рейтингів заява про підтримку (навіть за умови, що слідом на Садовим про підтримку Гриценка заявив Дмитро Гнап) не дає.
В електоральній математиці – інші закони. Гриценку вкрай потрібно до 7 березня заручитися підтримкою когось з більше-менш впізнаваних кандидатів, і лише тоді Юлія Тимошенко може починати нервувати. Їй соціологи зараз відводять третє місце, тому Анатолій Гриценко буде атакувати у ближчі тижні саме її. Отже, все цікаве лише починається.