Дискусії про квартиру Лещенка неприємні.
Сергій Рахманін написав прекрасний текст. Але, як і багато хто в нашій країні, він продовжує вірити в щирість намірів. А я вірю тільки в одне — в підміну понять. У нескінченну підміну понять.
Люди, які разом із Кучмою будували ту саму олігархічну Україну, на руїнах якої ми продовжуємо жити, задавали йому всього одне питання — де Гонгадзе?
Я хотів би запитати, була б іншою країна, в якій Гонгадзе б не зник? Адже Гонгадзе боровся з Кучмою ще до свого зникнення. Потім цей дивний вибір 2004 року. Два прем\’єра Кучми по різні боки барикад. Політики і журналісти, які привели до влади Кучму у 1994 році — в штабах обох претендентів. Боротьба сіамських близнюків, один з яких — «наш».
Потім — на тлі абсолютно безпардонної узурпації влади Януковичем — патріотична критика Табачника. Неначе Табачник сам себе посадив у крісло міністра.
На тлі будівництва кримінальної держави і розправ над конкурентами головна мета критики — Межигір\’я. Соратники Януковича тоді вмовляли його переїхати. Ну якби він не був божевільним і переїхав би на Франка — що змінилося б у суті бандитської держави?
Тепер, коли головне в країні — домогтися структурних змін і побудувати нову державу, ми знову цікавимося, скільки чиновників вдасться посадити. Неначе неясно — без змін в країні всі ці посадки не змінюють взагалі нічого. Взагалі. Сталін у 1937 році розстріляв весь апарат. І що, жити стало краще? Жити стало веселіше?
Мені неприємні дискусії про квартиру Лещенка. Про те, що є поганим — що квартирa є такою дорогою або що брехня є такою дешевою.
Тому що люди, які засуджують Лещенка, ніколи не зізнаються, що підробленою була не репутація, а сам порядок денний — те, що Сергій називає справою всього свого життя. Те, що дозволило утвердитися політичному класу імітаторів, суспільству імітаторів, журналістиці імітаторів. Те, що дозволяє щоразу після перемог наших повстань підміняти зміни розправами, а реформаторів — пройдисвітами.
Я все одно вірю, що ми розірвемо це коло. Без надії таки сподіваюсь.