Гібридна агресія не стала приводом для консолідації пострадянських республік.
Результати першого туру президентських виборів у Молдові спричинили не зовсім адекватну реакцію українського суспільства. Алармістські настрої щодо можливої перемоги Ігоря Додона навряд чи стануть належною заміною ефективній політиці України на пострадянському просторі, яку ще належить сформувати.
Сьогодні реальним стає факт поступового відновлення (справжньої реконкісти по-кремлівські) російського впливу у колишніх республіках СРСР, які ще недавно сприймалися як негативно налаштовані до Кремля.
Формування конституційної більшості в Грузії партією «Грузинська мрія», яка до того ж розширила простір для політичного маневру завдяки появі у парламенті проросійського «Альянсу патріотів» — переконливе свідчення цього процесу. До речі, посла України в Грузії немає вже більше року, а претензії офіційного Тбілісі через працевлаштування Міхеїла Саакашвілі не вщухають.
Варто розуміти, що гібридна агресія Росії проти України не стала приводом для повної консолідації пострадянських республік проти колишньої метрополії. Власне, і не могла стати: Кремль вправно оволодів тактикою «Поділяй та володарюй» та здебільшого не має проблем, які не може вирішити.
Проте йому доводиться шукати нові підходи, оскільки ситуація змінюється. З іншого боку, Київ так і не перетворився на центр тяжіння для колишніх сестер, чому є об’єктивні та суб’єктивні причини. Згадайте, як вели себе українські політики у серпні 2008 року і не нарікайте на представників інших країн.
Економічна ситуація не дозволяє Україні діяти всупереч власним інтересам або перегравати Росію у царині купівлі лояльності. Та й «ядерної парасольки» у Києва нема. Проте варто наголосили ще на одному факті, більш важливому: після розпаду СРСР було зруйновано економічну кооперацію радянських часів, а от адекватні інформаційні канали на пострадянському просторі так і не з’явились.
Українці часто отримують інформацію про події у сусідніх Білорусі та Молдові крізь призму російських медіа, тем ж можна сказати про особливості інформування наших сусідів про події в Україні.
Приїзд посла України в Молдові Івана Гнатишина до Києва – не дипломатичний демарш, а демонстрація зацікавленості Києва у збереженні дружніх (хоча і часом непростих) відносин з Молдовою. Вимальовування апокаліптичних сценаріїв на 13 листопада, коли у сусідній республіці відбудеться другий тур президентської гонки, значною мірою відповідає інтересам Росії, яка у такому випадку виступає куди сильнішою, ніж є насправді.
Подумайте самі: якщо Кремль не зміг втілити «план Козака» за президентства Вороніна та потужних позицій комуністів, то чому це у нього повинно вийти сьогодні?
Проте спочивати на лаврах не треба, як і вірити заявам Лаврова. Команда Путіна не відмовилась від ідеї федералізації Молдови, і такий сценарій може бути розіграний. Не варто забувати про фактори Придністров’я та Гагаузії, що є вагомими для розуміння ситуації у Молдові.
Протидіяти його втіленню одній Україні буде складно, хоча і очевидно, що Кремль обкатує на сусідній країні технології приборкання норовливої України.
Однак скористатися ситуацією для інтенсифікації діалогу з Бухарестом і ЄС в цілому варто, звісно, якщо ми прагнемо посилювати нашу зовнішньополітичну суб’єктність. Можна було б спробувати використати механізми ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), але від цієї організації, здається, залишилася лише штаб-квартира в центрі Києва.
Перемога будь-якого політика у парламентській республіці на президентських виборах не може розглядатися як тектонічний зсув. Інша справа, якщо її намагатимуться втілити у дострокові парламентські вибори, які стануть викликом вже проєвропейським політичним силам Молдови, густо перемазаним корупційними скандалами. Однак вони не втратили остаточно можливість до консолідації, що продемонстрував результат Майї Санду у першому турі президентської гонки.
Велика дипломатична тривога в Києві, спричинена успіхом Ігоря Додона, повинна не піти у свисток гучних заяв навіть в разі його перемоги. Привернення уваги до нашого сусіда має підштовхнути активізацію відносин з іншими пострадянськими країнами.
Наприклад, українських послів вже більше року немає у Мінську та Єревані, що навряд чи зміцнює двосторонні відносини. І дуже зручно в такому разі говорити про посилення російського впливу у Білорусі та Вірменії, якщо йому не здійснюється протидія на належному рівні.
Розвиток ситуації у Молдові не є трагедією для України, проте є викликом нашій дипломатії та її спроможності претендувати на помітну роль у регіоні Центральної та Східної Європи. Самої оболонки однієї з найбільших країн континенту вже недостатньо для забезпечення ефективного впливу.
Українські інтереси повинні лежати не лише у Брюсселі та Вашингтоні, але і Тбілісі, Кишиніві та Астані. Нам потрібні якісні та зрозумілі союзники, і потенціал України зобов’язує її робити кроки назустріч партнерам першою.