Останні рішення влади свідчать про відсутність стратегії.
Відсутність стратегії українізації та хоча б якихось сценаріїв вирішення російського питання сьогодні є критичними як щодо колишнього колоніального минулого України в складі геополітичного простору Росії, так і щодо нинішньої війни Росії проти України.
Отже два питання як одне звучить так: як нам досягнути українізації в Україні та що при цьому робити з росіянами-громадянами-України? Перша частина – це українське питання, друга частина – це російське питання.
Тобто вирішення українського питання без вирішення російського питання в найближчі десятки років неможливе.
Зараз в Україні відбуваються жахливі, небезпечні та скандальні речі.
Новий закон України про освіту спричинив міжнародний скандал. Водночас на тлі цього процесу свій шлях українізації запропонувало інтернет-видання «Збруч».
Дуже контраверсійний процес почали в цьому виданні відомі українські письменники – Андрухович, Прохасько та Винничук.
Спочатку Юрій Андрухович піддав сумніву головну громадську та офіційну настанову російсько-української війни з 2014-го року «Єдина країна («Единая страна»). Його стаття називалася іронічно «Эдіная краина». В ній піддавалася сумніву згадана головна настанова на єдність країни та фактично закладалися основи національного розбрату між українцями та росіянами у вигляді, як це стали називати, «регіонального расизму». Хоч це також можна називати і галицьким сепаратизмом з чіткою орієнтацією на ГНР (Галицьку Народну Республіку).
Дуже критично щодо позиції Андруховича виступила східно-український філолог Іванна Скиба-Якубова зі статтею «Досить місіонерських поз, або на Сході не живуть кіноцефали». Юрій Андрухович не забажав ані зрозуміти критику, ані якось відрефлексувати суть своєї позиції, і дав відповідь на відповідь – «Приниженим і ображеним, чи то пак Униженным и обиженным». В ній він знову наполягав на своєму праві на окремі оцінки, але не сказав головного – чи він справді за єдину країну, чи може він за Схід України окремо від Заходу України.
Далі – більше. Там же на «Збручі» до фрейдівських узагальнень вдався Тарас Прохасько в своїй статті «Чи спиш ти українською?». Це неабиякий розвиток гіпотези Сепіра-Уорфа, які вважали, що не реальність нормує мову, а мова нормує реальність. Тарас Прохасько пішов ще далі – він вважає, що мова нормує не тільки реальність, але навіть і сон. Це така собі «Фаріон у квадраті».
Я після цієї статті двічі з просипався, бажаючи відрефлексувати чи правильною мовою я сни бачу та розмірковуючи про три періоди свого життя – україномовне дитинство, російськомовну філософську роботу та свідомий перехід на українську в публіцистиці після Революції Гідності. Дитинство бачу українською, а філософські сни – російською. Мені майбуть ні за що не жити в ГНР.
Стаття Прохаська наразилася на цілий ряд критичних кепкувань з головним закликом – не лізьте в мої сни.
Але після фрейдівських ескапад Прохаська сталися юнгівські одкровення Юрія Винничука. Його стаття «Про втрачене» розповідала про те, що росіяни (кацапчуки) брудні і аморальні.
Ця стаття стала моментом істини для мене. Бо якщо я до цього моменту міг іронічно ставитися до уявлень Андруховича та Прохаська, то тут прозвучав справжнісінький фашизм.
Щоб ви зрозуміли всю суть цього моменту, я зроблю річ для себе не дуже приємну – я зацитую те місце з «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, де він використовує той же самий прийом проти євреїв, який Винничук використовує проти росіян: «…Що стосується моральної чистоти, та й чистоти взагалі, то в застосуванні до євреїв про це можна говорити лише з великими труднощами. Що люди ці не дуже люблять митися, це можна було бачити вже по їх зовнішності і відчувати на жаль часто навіть із закритими очима. Мене, принаймні, часто починало нудити від одного запаху цих панів в довгих жупанах. Додайте до цього неохайність костюма і малогероїчну зовнішність.
Все це разом могло бути дуже привабливим. Але остаточно відштовхнуло мене від євреїв, коли я познайомився не тільки з фізичної неохайністю, але і з моральної брудом цього обраного народу…»
Адольф Гітлер говорить саме на емоційно-образному рівні, щоб принизити євреїв. Те ж саме робить і Винничук, щоб принизити росіян. Я не знаю, яких росіян бачив пан Винничук, але можу сказати з власного досвіду – бруд не має національності, так само, як і чистота.
Пройшло два тижні з моменту виходу статті Винничука. Критичної, рефлексивної та гідної реакції українських інтелектуалів немає досі.
Дуже небезпечну річ робить «Збруч». Це не просто етно-націоналізм, який підтримує нинішній Президент України від розпачу втрати рейтингу. Це не просто «регіональний расизм» з елементами фашизму. Це ревізія Революції Гідності, оскільки при такому підході йде мова не про революцію гідності, а про революцію етнонаціональної гідності, де представникам російського етносу відмовляють у праві на честь та гідність.
На нинішньому офіційному рівні тема постколоніальної гідності українців всіляко підтримується та стимулюється, а тема постколоніальної гідності етнічних росіян не те що не підтримується, вона всіляко відкидається, пересмикується, принижується та взагалі визнається як така, що не має права на існування.
Дуже би хотілося знати міркування з цього приводу українських публічних інтелектуалів, особливо Забужко та Жадана. Ми, українці, справді виступаємо за «нашу та вашу свободу», тобто за всяку свободу, чи ми виступаємо лише за «нашу свободу», тобто за етно-національну свободу?
Заборона деяких російських інтернет-ресурсів в Україні, мовні квоти на медіа-трансляцію, контраверсійний освітній закон – все це свідчить не тільки про українізацію, але і про наступ на права українських громадян, які є етнічними росіянами. Поки йде війна, росіяни в Україні мовчать. Але такі недолугі рішення не малюють якоїсь позитивної перспективи для українських росіян. В Україні відсутня не тільки стратегія українізації, але і стратегія дій щодо українських росіян, які підтримують Революцію Гідності та реформи, які часто були в АТО з боку України, які завжди були, є і будуть на передньому краї ідеологічної війни з росіянами Росії.
Є п\’ять основних підходів України та українців щодо українських громадян, що за етнічною належністю є росіянами: ліквідація, депортація, дискримінація, ізоляція чи сегрегація, асиміляція чи солідаризація.
Це не умоглядні підходи. Вони базуються на реально існуючих соціальних рухах та проектах в Україні, які поєднують різні комбінації згаданих підходів.
1. Остаточне вирішення російського питання – поки що обговорюється пошепки і публічним не є. Водночас судячи з відсутності реакції на текст Винничука, фашизація тихцем є напівофіційною політикою. Навіть генетичну ескападу міністра культури Євгенія Нищука засуджували більше, ніж відвертий фашизм Винничука.
2. Галицький сепаратизм навколо «Збруча» (Андрухович, Прохасько, Винничук) – відділитися від решти України і залишити їй проблему з росіянами. Це реальний рух, на який влада закриває очі, бо їй потрібна підтримка на виборах.
3. Політика дискримінації. Левко Лук\’яненко на презентації в Києві хроніко-документального фільму «За Україну, за її волю! (миттєвості української історії) » (проект Степана Кубіва) заявив: українська політична нація це етнічна нація, що отримала політичну владу. При цьому замовчується продовження цієї формули -…та здійснює дискримінацію інших етносів. Отже політика дискримінації напівофіційна – про неї говорять лише серед своїх на відповідних заходах для вузького кола.
4. Російська автономія. Поки що таких проектів нема, бо автономія це потенційні «крими» та «донбаси». Але такі проекти неодмінно з\’являться, якщо буде продовжуватися політика стихійної українізації та відверте нехтування вирішенням російського питання.
5. Мовні гетто (імені співака Олега Скрипки) – повсюдна локалізація росіян. Це політика на компактифікацію проживання росіян, де російська мова та культура через самоорганізацію росіян може мати повноцінне існування. До речі, не найгірший підхід, але мало можливий через традиційно низьку здатність росіян до самоорганізації та їх вічне сподівання на державу. («Автономія» та «гетто» це є різні варіанти сегрегації).
6. Визнання українських росіян як окремої альтернативної до росіян Росії етнічної підгрупи в складі української політичної нації. При цьому створюється Інститут Росії, російський університет під контролем СБУ і т.д. Росіяни України стають середовищем постколоніальної лібералізації росіян в Україні і виступають підтримкою нової постімперської Росії.
В рамках 1-го, 2-го та 3-го проектів немає російськомовних українців, є лише потенційно нелояльні росіяни. В рамках 4-го проекту росіяни мають автономію всередині України. В рамках 5-го проекту росіяни спочатку сегрегуються, а потім поступово асимілюються. В 6-му проекті виокремлюється особлива неполітична субетнічна група – українські росіяни, які стають основою творення нової Росії, а потім солідарного з нею повоєнного існування України, тут є перспектива позитивного співіснування україномовних та російськомовних громадян в Україні через дотримання європейських принципів.
Водночас ці проекти можуть відбуватися за різних етно-політичних режимів: етнократії та режиму політичної нації. Відсутність чіткого розуміння, позиціонування та політичного стратегування спричинює процес занурення України у стихію етнічних конфліктів.
Етнократія породжує чотири сценарії: ліквідацію, депортацію, дискримінацію та сегрегацію. В основі усіх цих сценаріїв лежить упевненість, що росіянам ніколи не стати українцями, а отже від них потрібно якось відмежуватися аж до повного їх фізичного знищення, на якому мало хто наполягає, але завжди цю можливість мають десь у підсвідомості.
Режим політичної нації породжує солідаризацію та поступову асиміляцію. Це передбачає визнання росіян рівними з українцями. Це означає визнання за росіянами права на захист честі та гідності.