ВАЖНО:Свежие новости из первых уст
» » Причини невизнання юрисдикції МКС
Раздел: Мнения  
+1
Представитель Украины в Венецианской комиссии, кандидат юридических наук

Причини невизнання юрисдикції МКС

21-01-2016, 18:48
Сьогодні ми продовжуємо жити у часи, коли науково-технічний прогрес та інформатизація суспільства використовуються тиранами для створення страшних знарядь масового убивства і дієвих засобів маніпулювання свідомістю мас

Після завершення ІІ Світової війни у світі сталося майже 250 регіональних та локальних збройних конфліктів, наслідками яких, окрім казкового збагачення окремих «фюрерів» та перерозподілу геополітичних сфер впливу, стали майже 170 мільйонів людських смертей, мільярдні майнові втрати, безповоротне знищення екосистем, культурних пам’яток, господарства. Мільйони людей були вимушені тікати від загибелі, а тисячі квадратних кілометрів земель, які колись були їх рідними краями, спустошено та зроблено непридатними для життя. На мою думку, справедливість вимагає, щоб винні у зламаних долях несли відповідальність.

Як відомо, війни розв ’ язують не народи, а їх правителі. От тільки кров ’ ю розплачується народ. Ці так звані «державні мужі», всупереч усім нормам міжнародного права та самої людяності, чинили злочини планетарного масштабу, які доведено у Нюрнберзі та Токіо, і, здавалося б, вже не повторяться ніколи. Проте людство, вочевидь, не засвоїло потрібних уроків, а точніше – не створило дієвої системи підтримки захисту тієї ж людяності, що, в свою чергу, підірвало спроможність міжнародної спільноти вчасно та ефективно протидіяти загрозам миру та безпеки у світі. Постколоніальний світ і досі здригається через відлуння минулого, адже саме колишні основні зони впливу великих метрополій стали епіцентрами актів збройної агресії й тероризму, геноциду, застосування зброї масового ураження тощо. Де-не-де у нововизнаних державах з’являлися нові «кормчі», «дуче» та «польові командири», що за сприяння зацікавлених сторін перетворювали іноді цілком легітивно набуту владу виключно на інструмент для фізичного винищення опонентів та особистого збагачення. Зрозуміло, що здійснені таким чином злочини вимагали особливого правового ставлення, саме зважаючи на суб’ єкти цих злочинів, їх мотиви та масштаби. В першу чергу, йдеться про цілеспрямоване знищення в той чи інший спосіб певної суспільної, расової чи національної групи.

Історія створення МКС

Створення ООН та Міжнародного Суду під її егідою було дійсно знаковим для глобальної системи миру і безпеки, проте ці структури не мали (і не мають) права притягати до відповідальності фізичних осіб. Як відомо, історично представники (агенти) держави користуються міжнародним (дипломатичним) імунітетом та привілеями – тим більше, що за міжнародними звичаєвими нормами їх дії вважаються діями держави. Водночас, узурпація влади та масові порушення прав людини окремими високопосадовцями не могли відбуватися ізольовано і не впливати на сусідні країни, регіон в цілому: у глобальному світі немає локальних конфліктів. Не слід також забувати, що міграційні, ідеологічні, екологічні та інші процеси за своєю природою здійснюють вплив далеко від місця їх витоку.

Тому жоден вільний народ не хоче залежати від примх параноїдального тирана та його васалів, і в цьому солідарні усі нації світу. На жаль, цієї солідарності замало, коли йдеться про реальне життя, коли ллється справжня кров – і не десь там, а тут, удома.

Прийнята у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН Конвенція про запобігання і покарання за злочини геноциду не передбачала чіткого правового механізму в частині притягнення винних осіб до відповідальності. Водночас, з того часу у наукових та політичних колах дедалі активніше обговорюються концепції міжнародного кримінального правосуддя у сфері злочинів, що загрожують усьому людству. Традиційно у міжнародній практиці розслідування подібних злочинів відбуваєтьсяся із використанням спеціально скликаних міжнародних судових органів (трибуналів).

Схилити шальки терезів на бік того, щоб створити єдиний постійно діючий міжнародний орган, який міг би притягати до кримінальної відповідальності злочинців-керівників держав та генералів, гадаю, «допомогли» буремні 90-ті – трагічні події на території колишньої Югославії та у Руанді продемонстрували ідеологічно-пропагандистську міць тоталітарного режиму та небачений з часів нацизму масштаб кривавої жорстокості. Рахунок вбитих за приналежність до етнічної або національної групи йшов на сотні тисяч осіб, серед яких діти, жінки, люди з обмеженими можливостями.

На жаль, світове співтовариство завжди було готовим солідарно долати наслідки, а не власне причини війн. Політика та, як не дивно, власний Статут не дозволяють ООН ефективно попереджати акти геноциду та злочини проти людяності. Відтак, масові етнічні чистки у колишній Югославії та Руанді поставили перед світовою спільнотою виклик подібний до того, який постав у далекому 1945 році. Необхідно було забезпечити покарання усіх винних у скоєнні геноциду, адже завдяки ЗМІ увесь світ став свідком небачених наслідків смертельної пропаганди з розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі, що вилилася у найкривавіші війни новітньої історії. При цьому було абсолютно очевидно, що самі держави, де відбувалися криваві події, не були в змозі забезпечити належне судове переслідування винних через атрофію державних інститутів та системи права. Так, за рішенням ООН з’явилися Міжнародний кримінальний трибунал щодо Югославії (працює з 1993 по теперішній час) та Міжнародний кримінальний трибунал у Руанді (справи слухаються з 1994 і дотепер), утворені з метою судового переслідування осіб, винних у тяжких порушеннях міжнародного гуманітарного права (грубе знехтування Женевських конвенцій 1949 року, геноцид і злочини проти людяності) на територіях відповідних країн.

Водночас, ставало очевидним, що у випадку вказаних тяжких порушень гуманітарного права державні судові системи, як правило, були з різних причин нездатними до встановлення відповідальності винних осіб, адже абсолютна влада диктаторів створювала лише видимість існування демократичних інститутів, в тому числі і справедливого суду. Тим більше, що наприкінці ХХ століття постали нові виклики – такі як міжнародна торгівля людьми – і держави більше не могли покладатися виключно на політичний діалог в рамках ООН для ефективного покарання міжнародних злочинців. Відповідно назрівала гостра необхідність утворити універсальний орган міжнародного кримінального судочинства, який був би уповноважений розглядати справи зазначених типів.

Нарешті, у 1998 році 120 держав-членів ООН підписали Римський договір, згідно з яким із 1 липня 2002 року розпочав свою роботу Міжнародний кримінальний суд (МКС). Головна мета МКС – не допустити ситуації безкарності осіб, які вчинили найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння всієї світової спільноти та не мають терміну давнини - геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності.

Держави, що ратифікують Статут, стають учасниками МКС, а злочини, скоєні їх громадянами або на їх території - підсудними йому. На сьогодні договір ратифіковано у більш ніж 120 країнах, проте серед них немає США, Китаю, Ізраїлю та ряду інших держав, зокрема і ядерних, які мають свій погляд на доцільність МКС та відповідність участі в ньому їх національним інтересам.

Україна наразі у переліку тих держав, які і досі не визнали юрисдикцію МКС. Хоча у світлі сумнозвісних подій останніх двох років для нас це питання є принциповим. Відтак МКС є єдиним реальним інструментом для притягнення до відповідальності чиновників і військових країни-агресора, злочинні дії яких призвели до анексії Криму та розгортання масштабних бойових дій на Сході держави.

Втім, в проекті Конституції ратифікацію юрисдикції МКС пропонують відтермінувати на 3 роки.

МКС і Україна

Позиція української влади нині полягає в тому, що Україна не може визнати юрисдикцію МКС, оскільки це начебто несе суттєві ризики – кажуть, це може зашкодити нашим учасникам АТО, а країна-агресор отримає можливість якимось чином використати ратифікацію Римського договору проти нас.

Але, якщо відсунути вбік політику та демагогію, то наведені аргументи є просто сміховинними.

По-перше, РФ, як і Україна, досі не ратифікувала Римський статут, а, отже, не є членом МКС.

По-друге, практика МКС свідчить, що Суд дуже ретельно та уважно вивчає обставини справи, наявні докази, прокурор діє абсолютно самостійно і незалежно. Таким чином, навіть у випадку звинувачень на адресу українських військових з боку РФ, Суд здійснюватиме власне неупереджене розслідування. В будь-якому випадку наша держава зацікавлена у встановленні відповідальності усіх осіб, винних у серйозних порушеннях гуманітарного права, а тому в наших інтересах усіляко сприяти розслідуванням МКС.

По-третє, минулого року Верховна Рада ухвалила Заяву до Міжнародного кримінального суду про визнання юрисдикції МКС ad hoc, тобто «для конкретного випадку», яка дає можливість суду вести розслідування на території нашої держави відносно злочинів, скоєних в зоні АТО. Однак, визнання юрисдикції ad-hoc не надає Україні повного обсягу прав, притаманних державам-учасницям Римського статуту. Україна отримує додаткові обов’язки, але не права. Наприклад, до ратифікації Римського договору Україна не зможе мати власного суддю, не може вносити пропозицій , тобто буде таким собі зацікавленим спостерігачем. За таких обставин домогтися позитивного результату, а саме забезпечити засудження та суворе покарання міжнародних злочинців з числа керівників країни-агресора, буде важко.

Таким чином, ратифікація Римського статуту з юридичної точки зору є цілком виправданим кроком, спрямованим на захист державних інтересів України, її інтеграцію у структуру міжнародного кримінального правосуддя як складової системи світової безпеки й підтримки миру.

Отже, справжнім ризиком для нашої держави є необґрунтоване затягування процесу ратифікації Римського статуту. Тому не можна погодитися із пропозицію щодо відтермінування визнання Україною юрисдикції МКС на цілих 3 роки. Як відомо, злочини краще розкривати по гарячих слідах, а за три роки можна спокійно знищити свідків, докази, матеріали. Затягування ратифікації Римського статуту – гра на руку агресору та відверта зневага до очікувань народу.

Суперечливе рішення КСУ

Слід зазначити, що ще 2001 року в Україні створено юридичну перешкоду для ратифікації. Саме тоді постало дуже суперечливе рішення Конституційного суду України (КСУ), який визнав деякі положення Римського статуту такими, що не відповідають Основному Закону. Проте аргументи КСУ при ретельному аналізі важко назвати дуже переконливими.

Так, наприклад, на думку КСУ, Статут МКС містить положення, які прямо вказують, що Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юстиції, а це, вочевидь, суперечить українській Конституції. Така обставина, на думку КСУ, істотно відрізняє МКС від інших міжнародних судових органів, установчі документи яких не містять норм про доповнення національних органів – так, наприклад, право звернення до Європейського суду з прав людини, закріплено в ст. 55 Конституції України.

Не применшуючи загалом авторитетності висновку Конституційного Суду України, вважаю таке твердження не зовсім коректним. Адже МКС як судовий орган жодною мірою не доповнює систему національних судів, а існує паралельно національній судовій юрисдикції. Юрисдикція МКС по суті є наднаціональною та поширюється на найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість всього людства (геноцид, агресія, злочини проти людяності, військові злочини). Такі злочини стосуються міжнародного гуманітарного права і за своєю значимістю (наслідками, впливом на суспільство) можуть бути врегульовані лише на міжнародному рівні. Особливо зважаючи на те, що національне правосуддя, як зазначалося вище, нездатне виконати відповідні завдання.

Інше зауваження КСУ стосувалося можливості притягнення Міжнародним кримінальним судом до відповідальності вищих посадових осіб України, які наділені недоторканістю – Президента України, народних депутатів та суддів. На думку КСУ, стаття 27 Статуту МКС суперечить Конституції України, оскільки передбачає застосування положень Статуту однаково до всіх осіб, незалежно від їх посадового становища. Більше того, згідно статуту МКС, ці посадові особи не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності з мотивів наявності імунітету. Так само їх посадове становище не може бути підставою для пом’якшення вироку. Втім КСУ став на захист українських високопосадовців.

Зазначу, що Статут МКС жодним чином не скасовує і не змінює норми Конституції України, які визначають недоторканість Президента, народних депутатів та суддів. Проте встановлена Конституцією недоторканість є об’єктом зональної юрисдикції – вказана недоторканість діє всередині країни. Тим часом, привілеї та імунітети високопосадовців, нардепів та суддів на міжнародній арені гарантуються не Конституцією України, а відповідними міжнародними договорами. Визнання юрисдикції МКС з метою розслідування міжнародних злочинів також відбувається в рамках міжнародного права. Тобто встановлена Основним законом недоторканість українських високопосадовців не може розглядатись як гарантія їх безкарності за порушення міжнародного правопорядку, за вчинення злочинів проти людяності чи військових злочинів. І в цьому контексті з КСУ погодитися неможливо.

Отже, говорити про те, що статут МКС критично суперечить Основному Закону України – принаймні некоректно. Проте деякі політики активно апелюють до думки КСУ, породжуючи у суспільстві хибне розуміння перспектив членства в МКС для України.

Політичне рішення

Тим не менш, із політичної точки зору Президент, як суб'єкт законодавчої влади, може внести законопроект про ратифікацію Римського статуту до Верховної Ради. Для його прийняття необхідно 226 голосів, які, я переконаний, у Верховній Раді є. Якщо хтось з народних депутатів не буде згідний із ратифікацією, нехай оскаржує це голосування в Конституційному суді. Подивимось, як будуть збирати для цього підписи парламентарів і як до цього поставиться українське суспільство.

Тобто, рано чи пізно Україна невідворотно прийде до ратифікації Римського статуту ,- це лише питання часу. Проте час не на нашому боці.

Що нам дасть ця ратифікація? Визнання юрисдикції МКС означатиме, що:

- злочини, які вчинені на території нашої держави російськими військовими, будуть підсудні МКС ;

- Україна зможе публічно довести провину посадовців та військових чинів країни-агресора, забезпечити їх притягнення до відповідальності;

- Україна зможе брати участь в організаційній роботі МКС, лобіювати свої інтереси в процесі розвитку Суду.

Але найважливіше – участь в МКС дає шанси врешті-решт визнати Президента РФ міжнародним злочинцем на кшталт Мілошевича. Хіба не цього прагне народ та лідери нашої держави?

Ратифікація Римського статуту страшна лише тим, хто обґрунтовано може підозрюватись у міжнародних злочинах. То чого боїться українська влада?

Джерело
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
21-01-2016, 18:48 » Автор: Владимир Пилипенко
Загрузка...
загрузка...


Оставьте свой комментарий

Имя:*  
E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Введите текст с изображения: *


наверх