Ні Радянський Союз, ні Росія, як правонаступник, так і не вибачилися за те, що накоїли в Афганістані
15 лютого я привітав своїх афганських друзів з Днем визволення. Це – державне свято Афганістану, затверджене на честь виведення Радянських військ після більш ніж 9-річної війни, з грудня 1979 року по лютий 1989 років. Тоді про те, що діялося під час виконання «інтернаціонального обов\’язку», в Радянському Союзі мало хто знав – тільки коли приходили «похоронки», слідом – цинкові труни. На надгробних пам\’ятниках було заборонено писати, де і яким чином загинув, тільки пізніше, вже після розпаду СРСР родичі додавали – «при виконанні інтернаціонального обов\’язку в Афганістані.
У Росії, як і раніше, 15 лютого – День пам\’яті воїнів-інтернаціоналістів. В Україні, яка до тієї війни має непряме відношення, 15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Жодна інша пострадянська країна закінчення афганської бійні ніяк не зазначає, хоч інтернаціоналізмом «забруднені» були всі – в Афганістан, особливо в останні роки війни, посилали без розбору – «весь радянський народ». Тому, якщо складати карту поховань «воїнів-інтернаціоналістів», то практично вся колишня радянська країна буде вкрита могилами. В офіційних цифрах втрат заплуталися всі: газета «Правда» 17 серпня 1989 року опублікувала дані про 13 835 чоловік загиблими, у 1999 році називалося вже 15 031 осіб, у дослідженні Генерального штабу подається оцінка в 26 000 загиблих.
Убитих афганців було в 57 разів більше. Останній прорадянський керівник Афганістану Мохаммад Наджибулла у виступі з трибуни Генасамблеї ООН 1988 року казав, що «з початку бойових дій у 1978 році до теперішнього часу в країні загинули 243,9 тисяч військовослужбовців урядових військ, органів безпеки, державних службовців і мирних жителів, у тому числі 208,2 тисяч чоловіків, 35,7 тисяч жінок і 20,7 тисяч дітей у віці до 10 років; поранені були ще 77 тисяч осіб, у тому числі 17,1 тисяч жінок і 900 дітей віком до 10 років». Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Найчастіше зустрічається цифра в 1 мільйон загиблих; наявні оцінки коливаються від 670 тисяч цивільних осіб до 2 мільйонів загалом. За даними дослідника афганської війни зі США, професора Марка Крамера, «протягом дев\’яти років війни було вбито чи покалічено понад 2,7 мільйонів афганців (переважно цивільні особи), ще кілька мільйонів опинилися в лавах біженців, багато з яких залишили країну”.
Точного поділу жертв на солдатів урядової армії, моджахедів і мирних жителів, мабуть, не існує. Ахмад Шах Масуд у своєму листі радянському послу в Афганістані Юлію Воронцову від 2 вересня 1989 року писав, що підтримка Радянським Союзом прорадянської партії – НДПА призвела до загибелі понад 1,5 мільйона афганців, а 5 мільйонів чоловік стали біженцями. Досі афганці живуть в європейських країнах, США, у Пакистані, Ірані та інших країнах. Афганістан переживає ту радянську окупацію досі.
Нинішні прихильники Путіна і «русского мира» розділені на два табори: одні нізащо не погоджуються з тим, що радянська армія тоді програла, інші вважають, що тепер російська армія знову повинна надати «інтернаціональну» допомогу. Зрозуміло, що ці нетямущі, віком менше, але в запалі патріотизму зараз пишуть усі, намагаючись повернути розхитаний імідж «великої і непереможної». Ні Радянський Союз, ні Росія, як правонаступник, так і не вибачилися за те, що накоїли в Афганістані.
П\’ять років тому афганські парламентарії заявили, що збираються вимагати від Росії компенсацій за багаторічну окупацію Афганістану радянськими військами. «Цю пропозицію було підготовлено численною групою парламентарів, які заявили, що жителі Афганістану хочуть компенсацій за те, що сталося з країною в період вторгнення Радянського Союзу», – заявив секретар нижньої палати парламенту Мохаммад Салех Салюк. Інший парламентарій, Амманулах Пайман, уточнив: «Кожна країна-агресор повинна виплатити репарації постраждалій від її агресії країні. Відтоді минуло багато часу, і тепер з міжнародних питань Афганістан хоче контактів на більш високому рівні».
У «ватників» старшого віку, «совків» аргументи з використанням імперського лексикону – «ми їм будували», «ми їх захищали», «вони невдячні». І зовсім вже з сучасного жаргону – «ми рятували від терористів». Оскільки в Росії пропаганда дозволяє говорити лише тим, хто має приємну для Кремля точку зору, то суспільство досі мало знає про реальний бік тієї війни – про наркоманію серед солдатів і наркотрафік під контролем командування, про бездумні накази і розстріляні кишлаки, про нікому не потрібні мікрорайони в Кабулі з п\’ятиповерхових хрущоб і комуністичну номенклатуру, яка швидко втекла після виведення радянських військ. Афганська війна засмоктувала в свою воронку все більше і більше радянських військових, калічачи їх фізично і морально.
У травні 1995 року я пробирався із Пешавара в Кабул через ущелину Сурубі, де тоді відсиджувався пуштунський командир Гульбеддін Хекматіар. Вздовж всієї дороги на узбіччях стояли підбиті танки, БМП і БТРи, бензовози і вантажівки. Їх було тисячі, частину Гульбеддін до того часу продав японцям – на переплавку. І, коли бачиш цю розбиту техніку, то розумієш, що офіційні цифри втрат Радянської армії явно занижені. І це тільки одна дорога Джалалабад-Кабул. А скільки їх було і досі залишається по всій країні – іржавих пам\’яток тій війні.
В середині війни, особливо коли радянські люди осміліли, стали говорити про «афганський синдром» – це не тільки втрата дієздатності, втрата рук і ніг, очей і внутрішніх органів, але соціально-психологічні зміни в особистості людини. Фахівці попереджали про велику кількість психічно неврівноважених людей, зростання алкоголізму та наркоманії, злочинності і асоціальних вчинки. Для багатьох, кого зараз називають воїнами-афганцями, «інтернаціональний обов\’язок» виявився оманою. Найважча ситуація складалася у тих радянських таджиків і узбеків, яких закликали в армію і відправляли в Афганістан перекладачами: вони були в стані постійної внутрішньої боротьби – вони бачили і їх змушували вбивати афганських таджиків і узбеків, одновірців, а іноді і земляків, і далеких родичів – нащадків тих, кого в 20-х роках Червона армія вичавлювала з Центральної Азії в Афганістан.
Багато моїх друзів ішли на ту війну 25-ти і 30-річними, а поверталися посивілими. Коли в лютому 1990 року почалися заворушення в Таджикистані, люди, які вийшли на вулиці, або служили в Афганістані, або чули від своїх друзів і родичів. До того часу, Радянський Союз розпадався стрімко – спочатку економічно, а потім морально: ветерани-«афганці» повернулися в країну, яка швидко біднішала, і намагалися знайти відповіді на питання «за що вони там воювали?».
Відповіді вони не отримали, незабаром не стало і країни, яка їх послала вмирати або ставати каліками. Мій двоюрідний брат Саша теж незабаром помер, до самої смерті марив уві сні, кричав і стогнав, хоча, як технік-вертолітник, у бойових діях участі не брав. Але багато бачив – як офіцери торгували наркотиками, як грабували кишлаки і дукани, як вертолітники розстрілювали кишлаки за один постріл з рушниці, а потім спалювали. Саша був талановитою людиною, з хорошим потенціалом розумного інженера, війна зруйнувала все і, зрештою, вбила його.
Коли починалася чеченська війна, згадали про синдром, стали називати його чеченським. Теж не допомогло – ні мітинги протесту, ні пікети, ні заяви світового співтовариства. Кремль хотів знову воювати, як завжди хотів. Війна в Грузії була короткою і не такою кровопролитною, але і на ній з\’явилися свої «герої» – мародери і грабіжники. Потім – Україна і нові «герої», всяка шантрапа на кшталт «Гіві» або «Мотороли», а також патріоти «русского мира», які рвонулися з усіх кінців Росії, а тепер просять милостиню на милицях, а якщо пощастить, то й на візку. Тепер – нова війна в Сирії. І знову – труни, «похоронки», медалі, милиці та візки.
Не всі «афганці» стали бандитами і алкоголіками, в Україні вони стали захищати свою країну, іноді воюючи зі своїми однополчанами-росіянами. Колись Кремль їх відправляв на непотрібну війну в Афганістан, тепер намагається пояснити, що війна за «русский мир» – потрібна.
У Сирії немає «русского мира», там знову «інтернаціональна допомога», така ж безглузда, як і 35 років тому. Хто зможе, той залишиться людиною, а хто не зможе, то поповнить бандитські угруповання, стане співаками підземних переходів або звичайними алкоголіками, яких у Росії величезна кількість. Що визначає патріотизм? Кількість ошуканих, кульгавих на милицях, нікому не потрібних «ветеранів»? Кількість тих, хто спився, і опущених «героїв», на яких давно махнули рукою – держава, родина, друзі та родичі? Тільки відчай, з яким вони лізуть у фонтани, б\’ють об голови пляшки або б\’ють пляшками «неросіян». Надривно співали про Афган, потім про Чечню, тепер – про міфічну «Новоросію», напевно, скоро – про штурм Алеппо.