Трохи позитиву.
Якщо поїздити глибинкою Донецької й Луганської областей, ви познайомитесь з мешканцями сіл, які десятиліттями не бачили професійних лікарів у своїх місцях. У них немає фельдшерських пунктів й аптечних кіосків. Виділення коштів на розвиток медичного забезпечення місцевого населення не стояло в пріоритетах місцевих авторитетів. Місцеві олігархи, які тримали (й тримають) цей регіон у кулаці, вважали, що значно ефектніше купувати за мільйони доларів бразильських футболістів. Бо справжнє, яскраве видовище, як відомо, відволігає народ від сумних думок про все, що відбувається.
Так і склалося, що, наприклад, на гінекологічному відділенні лікарні у Станиці Луганській просто висів великий, іржавий амбарний замок. Тож місцеві жіночки мали кудись їздити на консультації. Тими самими дорогами, на яких трясе так, що народити можна легко без допомоги всіляких акушерів.
Інколи я навіть думаю: а що той же Олександр Єфремов, чи Рінат Ахметов не їздили своїми «Мерседесами» цією глибинкою? Не бачили, що на підконтрольних їм територіях історія повернулась у часи феодальної доби? Але цей матеріал – про інше. Про те, що Україна потихеньку повертається на закинуті й забуті місцевою і центральною владою території. Поки що – завдяки волонтерам й добровольцям.