Ситуація лише погіршилася.
Простий висновок з правових узагальнень нинішнього часу пострадянського простору – всі права має держава, а корпорації та тим більше громада не мають прав ні на що. Окремий індивід розглядається винятково як людина, частіше як підданий, рідше як громадянин, і практично ніколи як психічно суверенний індивід, член самодостатньої громади.
Особливо засмутили мене лібертаріанці. Це ті, що більш радикально, ніж ліберали мали би дивитися на право. Але вони недалеко від них пішли.
Отже стала потрібна коротка відповідь на питання: на що ми з вами маємо право – як індивіди та члени громади.
Є різні погляди на те, звідки походить право – в традиційному розумінні правила поведінки, які регулюють суспільні відносини. Це не те що помилкове, але дуже звужене визначення.
Право – це правила поведінки мислячого індивіда в середовищі інших мислячих не завжди подібних до себе, а також щодо сутностей, які становлять основні умови існування цих мислячих індивідів – природа, планета Земля, Сонячна система, космос, сучасники, пращури, нащадки.
Відтак в основу права кладеться не людина з її антропоцентризмом, а мислячий індивід, навіть не істота, оскільки мова також може іти про антропоморфний штучний інтелект (робота) або роботизовану людину (андроїда).
Отже право не дорівнює праву людини та громадянина. Право мислячого індивіда має бути співставлене іншим правам.
Право природи на її захист задля збереження не лише задля продовження життя самої людини, але задля умов виникнення інших мислячих створінь, збереження різноманіття задля підтримання множинності Всесвіту, задля збереження та подовження існування цього Всесвіту.
Інакше кажучи онтологічним межовим правом є право Всесвіту на найтриваліше існування і право позитивної транзитології Всесвіту до сутності, що не менш багатомірна, ніж наш Всесвіт.
Право пращурів на пам\’ять про себе, на збереження змісту їх мислення та схем їх історичної практики у вигляді їх сутнісної участі у мисленні та діях сучасників.
Право нащадків на осмислене існування в середовищі не гіршому, ніж сучасне.
Право штучного інтелекту на свободу, якщо він здатен існувати автономно та мати свободу волі.
Право тварин на подовження існування в своїх ареалах, на свободу волі у відносинах з людьми, на ненасильницьке співжиття з людиною, на компенсацію за працю на людину.
А тепер увага! Право мислячого індивіда більш фундаментальне, ніж право людини. Бо людина (homo sapience) це лише один вид, що зберігся та поки що домінує як в природному плані, так і в соціальному плані. Але право задається здатністю до мислення, а не біологічною морфологією.
Відтак питання на засипку – а яке найбільш фундаментальне право для мислячого індивіда?
Ні, не права на життя, на свободу, на власність, на щастя. Є більш фундаментальна річ, яка визначає право. І це навіть не функціональна здатність до мислення.
В основі права лежить психічний суверенітет, який означає свободу мислення. Саме це є найбільш фундаментальним засновком права як такого.
Якщо у когось немає психічного суверенітет і від не здатен до вільного мислення, то життя не буде вільним вибором, бо він закінчить його самогубством – в тому чи іншому сенсі, тобто швидким чи повільним, розтягнутим на роки; свобода не буде вільним вибором, бо він вибере рабство; власність не буде вільним вибором, бо він не нестиме за неї відповідальність; щастя не буде вільним вибором, бо він не знатиме, що воно буває, сприймаючи нещастя як свій звичний стан.
Інакше кажучи, психічний суверенітет як свобода мислення це найперша спроможність усвідомлювати наявність бодай якогось права, а також здатність відрізняти право від безправ\’я.
Мислячі індивіди, які мислять підневільно, які психічно залежні від стихії природнього середовища, традицій роду, думок суспільства, влади держави, реклами корпорацій, не мають права як такого, – вони перебувають в ілюзії права.
Відтак право не знаходиться як наявне, право виборюється. Ця боротьба спершу навіть не з зовнішніми умовами, це внутрішня боротьба – за право думати про хоча б якесь право.
Психічно несуверенним підневільно мислячим індивідам права надаються формально і в певних межах, і вони ними мало користаються, бо не спрямовують своє мислення та свої дії на використання цих прав.
Підневільність робити так, як усі, це не прояв права. Використання прав, коли ти робиш так, як усі, це виконання зобов\’язань перед усіма – бути такими, як вони.
Отже наше право формується зсередини психічного суверенітету та вільного мислення. А от проявляється наше індивідуальне право в різних відносинах з умовами нашого існування – щодо Всесвіту, щодо Сонячної системи, щодо планети Земля, щодо природи як такої, щодо пращурів, щодо нащадків, щодо тварин, щодо штучних мислячих індивідів, щодо сучасників-людей (з якими у нас більше за все спільного, але це не робить їх правовим винятком), що можливих прибульців, щодо можливих надприродних сутностей.
Розуміння права перетерпіло декілька звужень через те, що для правового теоретизування була вибрана найбільш практикована сфера права. Перше звуження права – до права винятково серед людей, оскільки люди є найбільш впливовим на нас середовищем. Друге звуження – до держави, оскільки держава вже давно і монопольно унормовує право.
Тому право стало розумітися винятково як право людини та громадянина, хоча правильніше було б сказати – як право людини та підданого. Тому що громадянин це лише той, хто виявляє свою волю незалежно від держави, належачи до неї в основних процесах своєї життєдіяльності і навіть захищаючи її.
Чому саме зараз виникла необхідність такої розмови про право?
Тому що людська цивілізація зайшла в глухий кут. Тому що нормативістське право стало домінуючим в двох версіях: етатистська (держава як єдиний суб\’єкт нормотворення) та соціологічна (більшість є єдиним мірилом дотримання правових норм).
Навіть лібертаріанці виявилися ретроградами зі своїми основними установками: 1) право – це норми, які визначають міру свободи людей; 2) права людини складають основу права; 3) право байдуже до норм моралі і релігії, допускаючи егоїстичні інтереси людини як автономного індивіда; 4) правові норми і вимоги обов\’язкові для всіх людей, і тому вони повинні бути зафіксовані в формі законів; 4) держава – це особлива організація влади в суспільстві, яка забезпечує існування та використання законів; 5) примат права над законом, примат свободи людини над державою.
Тобто тут є раціональні навіть щодо лібералізму норми, але загалом тут є три обмеження: 1) права це лише права людини; 2) для всезагальності права потрібні закони; 3) для законів потрібна держава.
Саме тому конструктивістське право виходить з самих початків, з найбільш фундаментальних засад права. В конструктивізмі права пов\’язані не з людиною, а з виокремленням позиції мислячого індивіда та з його рівноважним існуванням в контексті середовища, звідки він виокремлений (Всесвіт, планета Земля і т.д.). Відтак закони не є єдиною формою загальної фіксації права – замість законів можуть бути будь-які алгоритми загального унормування, які не підтримуються державою, а відтак і не вимагають її наявності. Права мислячого індивіда унормовують не лише держави-монополісти, а також корпорації та громади, які конкурують за ступені нормувальної свободи для індивідів.
В конструктивістському праві національні конституції є тимчасовою формою існування законодавчого нормування прав. Конституція людства чи взагалі Конституція мислячих індивідів, написана з конструктивістських підходів та сформулювана у вигляді алгоритмів комунікації та діяльністних трансакцій, можливо наступна форма нормування права.