Позитив – дуже непевна річ.
В той момент, коли критика нинішньої влади перестала творити нові смисли, з\’явився запит на ці нові смисли поза критикою влади.
Водночас телебачення продовжує поширювати критичний щодо влади наратив та дискурсивну одноманітність негативу. Виникла ситуація, яку часто називають гібридною, – коли критика влади вже не становить небезпеку для цієї влади. А те, що становить небезпеку, на телебачення в принципі потрапити не може.
Соціальні мережі опинилися під серйозним впливом цієї ситуації на телебаченні та вочевидь ще і під масштабною кампанією тролінгу з боку владних ботів.
Така ситуація дуже небезпечна, оскільки робить процес смислодеструкції найбільш впливовим в Україні.
Створення нових смислів, як би це дивно не звучало, сьогодні в суспільній комунікації заблоковано.
Не є небезпечною війна, коли вона опиняється в дискурсі війни, а не в дискурсі керованого ззовні замирення, чужих санкцій, чужої допомоги, чужих миротворців та постійної пропаганди – раз ми не можемо виграти війну, давайте домовлятися про мир на умовах ворога.
Не є небезпечним олігархічний консенсус, якщо він опиняється в дискурсі деолігархізації, а не в дискурсі олігархічної єдності країни, єдиного базису економіки для війни, практично відкритого беззаконня у владних інститутах, легального диктату штучно підвищених тарифів.
Не є небезпечною корупція, якщо вона опиняється в дискурсі її програмового руйнування та подолання, а не в дискурсі вічної боротьби з корупцією, де увага штучно перенаправляється на конфлікти між самими антикорупційними органами та владними інститутами.
Отже найбільша небезпека у всіх цих процесах це неможливість дискурсивного подолання цих явищ. Бо саме неможливість осмислених в комунікації дій породжує безнадію, зневіру, депресію і бажання виїхати з країни.
Отже є більш базова проблема в українському суспільстві, ніж війна Росії, олігархи та корупція. Це сукупна нездатність українського суспільства виробляти, поширювати та втілювати нові смисли.
Навіть коли нові смисли народжуються, на них переключається така кількість негативної енергетики, що вони не можуть бути ані обговореними, ані поширеними, ані реалізованими в дійсності.
Отже основні тези підходу.
1. Зміна людей при владі не змінить негативну ситуацію в Україні, якщо ми не змінимо саму систему життєдіяльності.
2. Система життєдіяльності закорінена у сам спосіб існування нашого суспільства – у його Суспільний Договір. Саме Суспільний Договір потребує зміни.
3. Конституція, яка описує владу, є похідною від цього Договору. Тобто сама по собі зміна однієї конституції на іншу теж нічого не дасть.
4. Суспільний Договір має містити стратегію змін на тривалий період, що заснована на нових принципах, нових установках, з новими стратегічними орієнтирами, з новими опорними ресурсами (ставками).
5. Щоб Суспільний Договір став можливий, суспільство має сприйняти саму ідею способу породження нових смислів – через Суспільний Договір.
6. Сьогодні ідея Суспільного Договору поміщається олігархічним телебаченням у контекст політики, а відтак обезсмислюється разом з основним трендом – критикою влади, якої влада давно не боїться.
7. Більше того, ціла купа тролів у соціальних мережах різним чином намагаються дискредитувати ідею Суспільного Договору, тобто фактично займаються смислодеструкцією. Це потрібно подолати.
Чи є власне інакший спосіб смислотворення, ніж Суспільний Договір?
Як альтернатива, наводяться три основні підходи – 1) еволюційні реформи за західним зразками, 2) західні технології прийдуть і все вирішать; 3) науковий прогноз та наукові підходи дасть змогу змінити ситуацію або пристосуватися до неї.
В ситуації глибоко закорінених проблем еволюція реформістського переходу в принципі не спрацює, бо реформи постійно будуть пристосовуватися до вічної війни, вічного олігархічного консенсусу, вічної корупції. Неможливо змінити систему, не діючи радикально хоча б з якоїсь позиції.
В цьому сенсі потрібен новий етап революції. А потрібен не бунт на Майдані, а справжні системні перетворення, які би не знищували населення, творили нові замісні інститути, творили би нові системи комунікації.
Постмодернізм в особі Фуко серед іншого запропонував архів як спосіб творчого збереження старого під час творення нового. Так буває у мистецтві – нові форми мистецтва не руйнують старі, просто виходять на передній план, поміщаючи старі форми в архів.
Але ми маємо піти далі і запропонувати також нові форми конструктивістського перетворення.
Є ще один спосіб напівруйнування – часткова дефункціоналізація. Наука не зруйнувала релігію, а просто вказала їй її місце віри, і відібрала не властиві їй функції пізнання.
Є також і новий спосіб конструктивного творення – творення поряд. Не зруйнувати старе, а створити нове і більш осмислене поряд і поступово перетягнути людей та інститути в нові форми, в нові смисли.
Так що творення це значною мірою творення поряд або часткова дефункціоналізація старого, або культурне захоронення в архів. І в тому, і в другому, і в третьому випадку, старе зберігається, але більше не має системного і небезпечно-руйнівного характеру.
Якщо цього не зробити, якщо сподіватися на еволюцію західних реформ, протиріччя досягнуть антагоністичного рівня, і громадянська війна приведе до руйнування України.
Тобто процес руйнування – коли різні старі форми заходять в клінч і немає арбітра, щоб вивести їх з клінчу. Тоді так, всесвітній потоп в біблійному розумінні, або ж геополітичне руйнування країни в сучасному розумінні.
Отже, щоб не сталося потопу, щоб відбулися творення поряд, архівування і часткова дефункціоналізація, частина експертів сьогодні працює над Суспільним Договором.