Які переваги і які недоліки в такої моделі.
Якщо фронтирна країна навіть не просто інтегрується, але всього лишень стає на позицію будь-кого зі своїх сильних сусідів, нею (її ресурсами та її населенням) неминуче розплачуються за подолання невідворотних геополітичних розривів між цими сусідами.
Але завжди в українській історії щоб посилити свій внутрішній вплив, одні представники правлячого класу заручалися підтримкою одного сусідів, інші – іншого. І чим більші були протиріччя між цими сусідами, тим більше цих протиріч проекціювалося всередину України. Це повсякчас розколювало її і руйнувало.
Традиція компрадорства для України є древньою, оскільки таким чином на українську політику завжди намагалися впливати сусіди, тим самим використовуючи ресурс України проти інших сусідів.
Компрадор це посередник між іноземним суб\’єктом та внутрішньою політикою, економікою, культурою та соціальною структурою. Посередницька позиція компрадора робить його субдомінантом, залежним від ресурсів та волі його зовнішнього домінанта. Компрадори обслуговують процес залежності країни від зовнішнього суб\’єкта чи суб\’єктів.
Модель геополітики, яка реалізовувалася на початку незалежності України – подвійна залежність на рівні центральної влади (від Росії та Заходу), – була по суті квазі-незалежністю. Спроби зрушити рівновагу: Ющенка – на користь Заходу, Януковича – на користь Росії, не призвели до успіху.
Сьогодні ми відновили подвійну залежність в іншій формі: через олігархів ми маємо значну залежність від Росії, а через політичну владу змушені реалізовувати залежність від Заходу у вигляді кредитів та реформ за їх зразками. Це би порвало Україну на шматки, якби не зв\’язок між олігархами та владою. І цей зв\’язок ми всі чудово знаємо – корупція, тобто нелегальна зв\’язність країни. Корупція це системний зв\’язок України в умовах зовнішньої подвійної залежності, де діють два масштабних компрадора.
Громада після Майдану 2013-2014 мала по суті лише півтора року, щоб зруйнувати цю подвійну залежність через інновації на рівні нових моделей економіки, політики та культури. Нажаль, ми пішли шляхом реформ за чужими зразками і це відновило подвійну залежність, яку влада та олігархи закріпили.
Контрреволюція, яка відбулася в квітні 2016, призвела до блокування соціальних ліфтів, відновлення цензури, пропагандистського квазі-культурного тиску, політико-партійної диктатури, посилення олігархічних монополій, шаленої корупції та поширення на фоні цього катастрофічної недовіри суспільства до влади.
На фоні втрати довіри суспільства до влади, цензури та заблокованих соціальних ліфтів проблема створення власне еліти стає фатально проблемною, бо нам доводиться вибирати між більш-менш компетентними і аморальними та більш-менш моральними та малокомпетентними.
Саме тому моральність як критерій претендентів в еліту у наших оцінках починає виглядати як «tabula rasa», коли про людину невідомо нічого поганого просто тому, що якихось економіко-політичних проектів вона не здійснювала, а усіх конфліктів уникала.
Так само і компетентність претендентів в еліту у наших оцінках починає виглядати як здатність отримати освіту за межами України. Як колись освіта в Росії, так тепер освіта в США стає квазі-оцінкою компетентності.
За цих умов дуже привабливим виглядає отримати для України Президента-компрадора, але не з європейськими освітою, зв\’язками та орієнтацією, а американською освітою, зв\’язками та орієнтацією.
Тепер в Україні знову робиться спроба схилити рівновагу залежності в бік Заходу – запустити проект нового президента, який би був мало компетентний в політиці та економіці, узалежнений від Заходу, віддалений від Росії, але з самого початку вписаний в олігархічний консенсус.
Це погана альтернатива тому, що є зараз.
Якщо президент не є основою (центром) подвійної залежності, то він є лише однією зі сторін такої рівноваги, а отже виникне інший лідер, який становитиме центр іншої залежності. Тобто такий президент буде не центром рівноваги, а лише однією з її сторін.
Або ж президент має стати на позицію самостійності, зліквідувавши подвійну залежність, я для цього у нього має бути дуже високий рівень рефлексії, стратегічне мислення, інноваційний підхід.
На перший погляд здається, що залежність українського президента від США давала би змогу більш активно проводити реформи. Але водночас це посилило би залежність України від Росії на рівні олігархічного бізнесу. Що безумовно привело б до вихолощення реформ – олігархи би пристосувалися до нових післяреформених умов, зберегли би свій вплив разом з корупцією.
Очевидно що реформи за американськими зразками американським компрадором можуть бути зроблені. Але не очевидно, що реформи саме за американськими зразками приведуть Україну до світового прориву.
Щоб реалізувати американську модель, нам потрібні аристократи, які би збудували мережеву масонську модель на основі благородних мотивацій з установкою на реформи. Ми не зможемо цього зробити, бо подвійне компрадорство українського правлячого класу відкине такого президента, а Європа з Росією такого не допустять.
Фронтирна країна не може собі дозволити реформ за зразками будь-якого з сусідів. Реформи за чужими зразками це – нонсенс у фронтирній країні. США ніколи не були фронтирною країною. В якомусь сенсі США це острів, як та ж сама Великобританія. Тільки Великобританія це острів щодо Європи, а США це острів щодо всього світу.
Острів з самого початку має самостійність, хоча б навіть і у вигляді ізоляції (як це було з США в першій половині ХХ століття). Але відсутність зовнішніх тисків дозволяє і експансіоністську політику проводити незалежно – через океани. Україна в принципі не зможе відтворити ні геополітичну модель США, ні геополітичну модель Європи, ні геополітичну модель Росії. В якомусь сенсі Україні ближче Ізраїль як подібна фронтирна країна у арабському світі.
Опора благородної еліти на мережевим чином побудовану громаду, на довгострокову стратегію топологічної експансії, на гуманітарні та природничі інновації – ось принцип дії майбутньої української еліти.
Фронтирна країна може убезпечитися від руйнування та нищення населення в ситуації геополітичних розривів між Європою, Росією та мусульманським світом, а також Китаєм лише одним чином – вона має стати більш інноваційною, ніж усі її сусіди. Лише це дає можливість залишитися самостійною в ситуації зазіхань сусідів на зовнішній вплив, територіальні претензії та відсмоктування ресурсів, в тому числі і людських через еміграцію.
Оцей мем про «винайдення велосипеду» є принциповим для розуміння того, що відбувається в Україні. Тобто Україні потрібен процес постійного «винайдення велосипедів». Бо лише «винайдення велосипедів» дає розвиток творчого процесу. Лише «винайдення велосипедів» дає шанс всякому винаходу бути кращим за класичний зразок.
Україна таки дійсно унікальна. Але не тому, що їй не потрібні зміни. США та Європа можуть запропонувати України лише реформи. А Україні для прориву потрібні власного походження інновації.
Власне походження інновацій дуже важливе. Реформи можна зробити і з чужих зразків. Але що робити потім, коли всі реформи зроблені і чужі зразки відтворені? Відповідь проста – стагнувати разом з усіма іншими сильними країнами. Щоб зробити розвиток інклюзивним (самопідтримуваним), потрібні не реформи за чужими зразками, а інновації за власною творчістю.
Ось тому компрадорський президент від США небезпечний.
Комрадорський президент ніколи не зможе побудувати самостійну стратегію, бо він з самого початку навчається жити в умовах субстратегій, тобто виконання зовнішніх вказівок.
Сам по собі за своєю психікою компрадорський президент є стратегічно несамостійний. Щоб подолати вовків політико-економічних монополій в Україні, потрібні не лише стратегія, залізна воля, але жорсткість і підступність.
Психотип компрадорського президента в принципі не дозволяє мати всі ці якості – інакше його б не обрали компрадором. Оскільки компрадор це психологія посередництва, а не жорсткого і безжального лідерства.
Відтак компрадорський президент в принципі не зможе подолати олігархів, які власне і є жорстокими та підступними. Олігархи переграють його і будуть грати на його посередництві, як на музичному інструменті.
Компрадорський президент ніколи не матиме самостійного мислення, а отже ніколи не вдасться до інновацій, якщо вони не будуть реформами за чужими зразками. В Україні взагалі багато інноваційних боягузів – вони ніколи не зроблять чогось, якщо це хтось вже не спробував і не отримав успіху. Ризикувати, віддаючи свою долю сильнішим сусідам, вони не бояться, а ризикнути стати інноваторами, як сусіди, вони бояться.
Ніхто ніколи не буде творити світовий локомотив з України, окрім самої України.
Компрадорська модель для України означає надзвичайно низьку суб\’єктність громади, реформи за зовнішніми зразками, субстратегію з подвійною залежністю, тобто несамостійність.
Ставка української влади на зовнішній вплив, недовіра до власної громади, яка взаємно не довіряє владі, квазі-реформи, до яких пристосовуються олігархи та корупціонери, це погана ставка, бо в такому разі влада та громада працюють окремо.
Саме тому українська громада поки що виявилася безсилою перед масштабом викликів, які стояли перед нею після Майдану 2013-2014, який дуже умовно тепер можна називати Революцією Гідності.
Можливо зараз ми лише підходимо до вирішення завдань Революції Гідності – примусова люстрація правлячого класу, зміна правових норм через Конституцію та зміна моделей економіки, політики та культури – перехід від подвійної залежності до самостійності.
Отже Самостійність принципово інша модель для України, ніж Незалежність. Незалежності насправді не буває, бо вона може бути лише частково реалізована як подвійна залежність.
Подвійна залежність це єдиний спосіб отримати незалежність в ситуації субстратегії, тобто в ситуації відсутності самостійницької суперстратегії. Самостійність – більш потужний принцип, ніж незалежність. В цьому сенсі Україна зараз на шляху від незалежності до самостійності.
Самостійність це модель, яка передбачає довгострокову стратегію (з опорою на гуманітарних інтелектуалів), інновації замість реформ (з опорою в тому числі на природничо-технократичних інтелектуалів), розвиток громади через самоврядування та мережеву організацію.
Історія України знову і знову показує українцям, що фронтирна країна мусить бути сильною та самостійною. Лише так можна уникнути великих руйнувань та великих винищень населення.
Сильна позиція рівновіддаленості, холоднокровного і прагматичного співробітництва, без усяких дружб і пустопорожніх гарантій безпеки ззовні – ось просте розуміння стратегії фронтирної країни.
Запит на еліту як принципово нових представників правлячого класу настільки сильний в українському суспільстві, що будь-який наступний український президент, окрім нині діючого, поновлення якого малоймовірне, змушений буде розблокувати соціальні ліфти, знищити цензуру і побудувати модель конкурентної політики, конкурентної економіки та конкурентного культурного середовища.
Так, в соціологічному плані майже 60% українців хочуть оновлення правлячого класу. З політтехнологічної точки зору, лише половина від 60% (тобто лише 30%) ходять на вибори, а решта – не ходять на вибори чи взагалі поїдуть з України найближчим часом. Окрім того, з гуманітарної точки зору, оновлення правлячого класу має відбутися не за рахунок зниження якості правлячого класу.
Є взагалі небагато представників серед правлячого класу, хто має масштаб мислення, співмірний з цими викликами. І до цих викликів потрібно поставитися дуже вдумливо і багатобічно, але в той же час інноваційно. Це означає необхідність на посту Президента когось, хто би мав водночас інтелект, стратегічну компетенцію, залізну волю змін та команду, що була би здатна генерувати інновації перетворень, та опору на громаду, на її ініціативи, на її інновації, на її енергію дії.
У громади був шанс в кінці 2017 року запустити другу хвилю революції і довести люстрацію до кінця. Цей шанс втрачено.
Тому тепер найкраща стратегія для громади в цьому плані полягає у декількох принципах: 1) постійний тиск на правлячий клас з метою самоочищення здорової його частини і люстрації нездорової; 2) розукрупнення олігархічного бізнесу, знищення усіх монополій, в тому числі за рахунок стимулювання конкуренції та інфраструктурної диверсифікації; 3) покарання найбільш одіозних представників правлячого класу через Суд Народної Довіри як позасистемного органу, бо, скоріш за все, від цих НАЗК, НАБУ, САП, АС діла не буде.
Операційна мета громади – зробити правлячий клас основою самостійності України, змусивши змінити їх базові мотивації.
Усі складності гри правлячого класу громада не може зрозуміти. Але громада постійно має ламати погану гру, тобто нищити ситуації, коли відбувається здирництво, корупція, бізнес на крові.
Декілька сеансів поламаної гри змусять таки правлячий клас змінитися.
Зробивши так, ми отримаємо вовкодавів-самостійників біля влади, які поважатимуть громаду.
А якщо допустимо до влади компрадорів, то матимемо позірну повагу до громади без самостійності.