Що буде далі.
В Україні досі немає бачення подальшої долі Донбасу. Це питання настільки серйозне, що коли воно спливає, на нього в жодній аудиторії неможливо знайти консенсус. Остання моя дискусія з колегами це наочно показала.
Допоки громадянський консенсус по Донбасу знайдено не буде, війна буде продовжуватися.
Проблема знайдення такого громадянського консенсусу полягає у тому, що він повністю блокується Донецьким консенсусом, олігархічним за своєю природою.
Окрім того, цей Донецький консенсус випрацював свій дискурс, який зараз всіма засобами експертних коментарів та відвертої пропаганди поширюється в українських ЗМІ. Тобто масова пропаганда Донецького консенсусу призвела до того, що безліч експертів взагалі втрачають критичне мислення, коли розмова починається про Донбас.
Львівський Безпековий Форум показав, що проблеми розуміння щодо окупованих територій існують не лише в Україні. В Європі та в США їх не менше.
Дві головні проблеми, які, на мій погляд, були сформульовані на згаданому форумі, не мають поки що рішення.
1. Мінські домовленості змусили ООН визнати безумовний суверенітет України обумовленим російською агресією. Цим було зруйновано правові засади світу, де суверенітет вважався безумовною цінністю. Якщо суверенітет залежить від війни, яку може розпочати сильна країна член ООН, тоді суверенітету як безумовною цінності в світі не існує. Це означає, що підривається сам фундамент, на якому стоїть ООН. І руйнування ООН в такому разі лише питання часу.
2. Мінські домовленості тримаються на бачення долі Донбасу, яка починається з проведення місцевих виборів, що вперше обирають легітимну владу на окупованій території. Водночас Мінські домовленості не відповідають на головне питання – яку функцію на цій території матиме центральна влада і чия це буде влада – України чи Росії. Місцеві вибори не вирішують питання влади на окупованій території, бо вони створюють лише місцеву основу для двох подальших сценаріїв – автономії Донбасу в складі України та перетворення України на федерацію або для переходу окупованої території до складу Росії як вже федерації.
Головний парадокс і головна суперечність олігархічного дискурсу Донецького консенсусу полягають у відсутності відповіді на прості питання.
Перше питання – чи є українці на окупованій території Донецької та Луганської областей?
Не дивлячись на простоту питання, відповідь на нього дуже непроста. Тому що одразу виникає друге запитання – а хто такі українці в правовій площині? Це ті, хто народився в Україні? Ті, хто говорить українською? Чи ті, хто визнає над собою суверенітет дії української Конституції? На окупованому Донбасі є перші, які доповнені громадянами Росії, сумнівно є другі, бо вони двомовні, і ще дуже сумнівно є треті, бо їх не влаштовує нинішня українська Конституція.
Але головний парадокс не в цьому.
Якщо на тимчасово окупованій території Донбаської та Луганської областей є українці, то Путін правий, і там дійсно іде громадянська війна, бо тоді ці українці воюють за свою автономію в Україні і вимагають федеративного устрою України.
Якщо на цій окупованій території немає громадянської війни, тоді там немає українців, а проти нас воюють російсько-терористичні найманці, решта жителів – то колаборанти, які активно чи пасивно їх підтримують, і більшість з них хочуть в Росію, а не в Україну.
Моя відповідь – на окупованій території українців немає за фактом невизнання ними нинішньої української Конституції та територіального устрою, який вона фіксує. Те, якою мовою вони говорять чи де вони народилися, принципового значення в правовому полі не має, бо вони взяли в руки зброю для зміни Конституції або є колаборантами тих, хто воює з Україною зі зброєю в руках, що прямо Конституцією заборонено.
Друге питання – що значить воювати за окуповану територію?
От нам намагаються навіювати, маніпулювати, піарити, пропагандувати, що ми не можемо виграти у війні з Росією, що питання війни можна вирішити дипломатичними засобами, продовжуючи олігархічний бізнес цієї території.
Ну припустимо, що на цю дурницю ми погодилися.
Але тоді виникає третє питання. А чому досі не відкрито кримінальні справи на Ахметова та на Іванющенка? Адже є безліч доведених фактів їх участі у сепаратизмі? Саме ці олігархи не тільки довели ситуацію у регіоні до прямого втручання Росії через парамілітарні формування у війну в Україні, якої нібито немає, але і безпосередньо фінансували сепаратизм.
Адже воювати з олігархами-бандитами, які довели ситуацію до війни Росії з Україною, це і означає воювати за Донбас. І для того, щоб воювати з ними, не потрібно їх десь шукати по світу, бо інші їх активи та і вони самі знаходяться на неокупованій території України.
Але чи не тому ми не розслідуємо цей олігархічний бандитизм, що у Президента-олігарха спільний бізнес з одним із цих олігархів?
Тоді виникає наступне четверте питання.
Що таке реінтеграція Донбасу?
Якщо в основі існування Донбасу лежить кримінально-олігархічний бізнес, який має захист на самому верху української влади, тоді яка реінтеграція Донбасу можлива?
Адже можлива лише олігархічна реінтеграція Донбасу.
У зв\’язку з цим виникає п\’яте питання – чи можлива така кримінально-олігархічна реінтеграція окупованого Донбасу з залученням міжнародних безпекових структур?
Допустимо, нам вдасться обманути міжнародні структури, і вони влізуть в цю кримінально-олігархічну аферу. Давайте зафіксуємо – ми запрошуємо міжнародні миротворчі структури в ситуації війни всередину глибоко кримінальної олігархічної чорної дірки, яка не регулюється ні міжнародними нормами, ні навіть українським законодавством.
Як думаєте, скільки часу міжнародним структурам буде потрібно, щоб розібратися в тому, що це афера? І як довго вони там протримаються? Адже Росія ще і допоможе, щоб вони звідти чимскоріше втекли.
Тобто причини війни на Донбасі не лише в російській агресії. Росія просто використала кримінально-олігархічну структуру проблемного індустріального регіону для реалізації своїх геополітичних інтересів. Глибинні причини війни на Донбасі навіть не тільки в тому, що там кримінально-олігархічна структура, а в тому, що ця структура глибоко інтегрована всередину української економіки, всередину українського державного бюджету, всередину української політичної системи та значним чином визначає український політичний режим.