Завжди важко переживати кінець епохи.
Трамп, Путін, Мей – популісти. Скоро і Меркель буде замінено на популіста. Але принаймні в усіх цих випадках ми маємо справу з сильними демократичними або авторитарними традиціями, які дозволяють зберігати єдність країн.
А що буде якщо в ситуації війни конкуруватимуть олігарх, харизматик і шоумен-популіст?
Відповідь ми бачимо після першого туру президентських виборів – буде крах електоральної демократії.
З 2014 по 2016 ми пережили крах парадигми «Майдану». Тобто «Майдан-2013-2014» не став революцією, бо він не породив дієвих стратегій на боці інтересів громади, які би розгорталися організаційними структурами самої громади. Замість цього в результаті контрреволюції ми отримали новий «олігархічний консенсус». Майдан не призвів до трансформації України, так звані реформи стали фейковими.
З 2016 по 2018 ми пережили крах парадигми «олігархічний консенсус». Олігархи змогли домовитися, розподілити економічні активи і політичний вплив, але олігарх при владі порушив цю домовленість і забрав більшість активів і політичного впливу собі. Тобто «олігархічний консенсус» більше не гарантує єдності України.
З 2018 по 2019 ми пережили крах «електоральної демократії». Виявилося, що в ситуації медіа-популізму перемогти може не просто олігархічний ботовський популізм, а популізм шоуменівський, який побудований на знанні смаків і бажань публіки, на спрощеному баченні соціального влаштування світу. Фінальний акт цього краху ми спостерігаємо зараз.
За той же період – з 2018 по 2019 – ми пережили відмову від спроби втілення Суспільного Договору та Нової Конституції як спроби перейти від електоральної демократії до республікансько-громадського самоуправління. Це стало початком виборчої кампанії кандидата в президенти Юлії Тимошенко, але не стало її основою.
Чому Юлія Тимошенко змушена була відмовитися від просування інновацій, які вона запропонувала на початку своєї кампанії і що дало велике зростання її рейтингу?
1) Члени партії «Батьківщина» відверто не розуміли Ю.Тимошенко з цими її інноваціями, бо не бачили в цій новій політичній системі місця для себе; 2) Відтак Ю.Тимошенко опинилася перед дилемою: або підтримувати запропоновані інновації і втратити організаційну підтримку партії, або зберегти організаційну підтримку партії і відмовитися від найбільш радикальних інновацій у процесі виборчої кампанії – Ю.Тимошенко вибрала друге, і програла; 3) вже під час виборної кампанії штаб постійно штовхав Ю.Тимошенко в старі схеми популізму (зниження тарифів, соціальні гарантії, посадка корупціонерів і т.д.) і це призвело до архаїзації дискурсу її кампанії, яка починалася як інноваційна, і це одразу ж привело до втрати не лише росту рейтингу, але і здобутого пропонованими інноваціями рівня наявного рейтингу.
Чи могла Тимошенко вчинити інакше? Чи могла вона нав\’язати дискурс обговорення ідей Нового курсу, ідей Суспільного Договору та Нової Конституції? Лише з великими зусиллями за підтримки партії, бо олігархічні ЗМІ так викривили порядок денний та повсякденну експертну аналітику, що в ній стало можливим просування лише квазі-інновацій у формі серіалу «Слуга народу».
Але була ще одна важлива причина краху електоральної демократії в Україні в 2019 році, яку мало хто помітив, бо вона лежить на рівні рефлексивного узагальнення.
Поставимо дуже просте питання – скільки моделей соціального світовлаштування в Україні брало участь у виборчій президентській кампанії 2019?
На перший погляд, здається, що три.
1. Олігархічна модель від Порошенко – армія, мова, віра; шантаж виборців страхом: «Або Порошенко – або повернення до Росії».
2. Модель спрощених популістських інновацій серіалу «Слуга народу» – від Зеленського.
3. Модель популістських обіцянок від Ю.Тимошенко та спрощений набір гасел про «Новий курс» та нову Конституцію без будь-якої можливості нав\’язати дискурс обговорення змістів Нового Курсу та ідей Нової Конституції в мас-медіа.
Яка ж з цих моделей перемогла і чому?
Перемогла модель Зеленського, тому що дві інші – модель Тимошенко та модель Порошенко – були скомпенсовані взаємною конкуренцією та скомпрометовані потужним зовнішнім управління.
Принципово домінували під час виборної кампанії в Україні дві інші моделі.
Одна з цих моделей була профінансована і запущена в Україні Заходом: це модель викриття корупції, мародерства та здирництва нинішньої влади. Свого апогею вона досягла у викритті корупційної схеми Укроборонпрому. Прямою реакцією на цю модель стало псування стосунків нинішньої влади з США, але це не допомогло. Естафету підхопили на телеканалі «1+1», які зробили декілька серій з інформацією про інші корупційні та злочинні дії нинішнього Президента. Вочевидь це було зроблено на гроші та при прямому замовленні власника телеканалу. Коли ситуація з викриттям на «1+1» дійшла до звинувачення Президента у вбивстві рідного брата, довіра до цього викриття різко впала. Але саме ця модель призвела до радикального падіння рейтингу Порошенка.
Друга модель була організована і запущена Росією при потуранні та підтримці діючої влади, яка вважала її для себе прийнятною, бо вона підсилювала головну парадигму кампанії «Або Порошенко – або повернення до Росії». Це модель масованої медіа-кампанії за припинення війни на умовах Росії, за дешевий газ в обмін на визнання окупації Криму та Донбасу. Апогеєм цієї кампанії стала поїздка Медвечука та Бойка в Москву і зустріч на найвищому рівні. Як політтехнологічний хід це одразу ж призвело до радикального зростання рейтингу Бойка – такого зростання, якого за такий короткий час ніхто з інших кандидатів не демонстрував.
Пам\’ятаєте був момент, коли кампанія Ю.Тимошенко почала провисати і її рейтинг почав падати: друга половина січня – перша половина лютого? Ось саме тоді потрібно було виходити в публічний простір з дискурсом Нового курсу і Нової Конституції (і я знаю, що саме це радили Тимошенко деякі її політтехнологи). Чому ж Ю.Тимошенко не повернулася до просування своїх інновацій початку кампанії? Тому що підготовлений з боку агентів Заходу скандал з Укроборонпромом, до якого згодом підключилися скандали, підготовлені телеканалом «1+1», спрямували публічний дискурс у бік «злочинної корумпованої влади». В Україні запанував негативний дискурс звинувачень влади замість позитивного дискурсу інновацій та змін соціальної реальності.
Обидва найбільш досвідчені кандидати спробували вбудуватися в цей зовнішній західний дискурс – Тимошенко спробувала влаштувати імпічмент, а влада спробувала показати реагування (відсторонення Гладковського та висунення підозри 98 владним фігурантам у справі Сергія Курченко). Ні те, ні інше суттєво не вплинуло на ситуацію, бо зовнішній нав\’язаний Заходом дискурс не ламався, а підтримувався.
Зовнішній дискурс Росії продовжував свій вплив на цьому фоні. Ані Порошенко, ані Тимошенко цьому дискурсу протидіяти не змогли. Убічно цей дискурс підтримував саме Зеленського як кандидата в Президенти, бо в його обережних висловлюваннях бачили більш помірний підхід до залагодження проблем з Росією, ніж це пропонували Медведчук та Бойко.
У підсумку маємо. 1) Кандидати в президенти змушені були працювати в умовах зовнішнього смислового управління порядком денним, дискурсом та емоційними процесами в Україні з боку Росії та Заходу. 2) Навіть розроблені експертами інновації не можуть бути запропоновані всередині виборчої кампанії, бо у викривленому олігархами, Заходом та Росією повсякденному дискурсі вони в принципі не можуть бути публічно обговорені.
Інакше кажучи, Україна та українці більше не управляють смислами в своїх виборах, не можуть просувати всередині виборів інновації, як власне і раніше це було. Але принаймні раніше це компенсувалося або олігархічним консенсусом, або Майданом. А зараз все це вже також не працює.