Польща вискочила з «шаблею наголо».
Якщо минулої осені видавалося, що проблеми у польсько-українських відносинах значною мірою спровоковані прагненням нині вже колишнього глави МЗС Польщі Вітольда Ващиковського зберегти себе у тамтешній великій політиці, то сьогодні стає очевидним, що надто багато польських політиків вирішили стати «паном Володийовським».
Цей герой романів Генріка Сенкевича, невисокий на зріст, але вельми вправний фехтувальник, був одним з символів боротьби Речі Посполитої за власний вплив на європейській карті. Проте справа сенкевичевого «Малого Лицаря» живе у політичній практиці Польщі і сьогодні, створюючи для Варшави значні міжнародні проблеми.
Ніде правди діти: якби польські Сейм та Сенат за ініціативою радикального націоналістичного руху «Кукіз’15» запровадили покарання виключно за поширення «бандеризму», світова спільнота б це проковтнула, а українська дипломатія була би змушена шукати формулювання, аби не розірвати відносини зі стратегічним партнером.
У польському політикумі, на жаль для українських колег, тверезо оцінюють співвідношення нинішнього економічного потенціалу Польщі та України (хоча послідовно ігнорують на офіційному рівні внесок українських заробітчан у польське економічне зростання) та за будь-якої слушної для себе нагоди готові пригадати, як у 2013 році 148 українських парламентаріїв за ініціативою Вадима Колесниченка пропонували спікеру Сейму Еві Копач визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу.
До речі, інший показовий факт, який дозволяє мати обережний оптимізм: ані встановлення дня пам’яті жертв Волині, ані посилення повноважень Інституту пам’яті народової (польський аналог українського Інститут національної пам’яті), які можуть стати транскордонними, не проходило у польських законодавців з першого разу. Але, те, що з другого зробити це таки вдавалось — звісно, не надто хороший знак.
Україна страждає не лише від кричущого браку кристалізованих національних інтересів, але і від помітного відставання реалій вітчизняного політичного життя від сусідів. Якщо наші політики під час виборів рясно роздають обіцянки, але прихильність електорату купують в інший, прагматичний спосіб, то на Заході політики апелюють насамперед до переконань та почуттів виборців.
Враховуючи той факт, що популярність керівної партії «Право і Справедливість» («ПіС»), зростає, її очільник — неформальний лідер Польщі Ярослав Качинський, — очевидно, вирішив підтримати ініціативу «Кукіз’15», а потім перетягнути лаври борця за польські інтереси на себе. Заразом — і захистити «добре ім’я поляків» після сюжету журналістів TVN24, які нещодавно розповіли про польських неонацистів.
Однак поспіх у питаннях спін-докторингу — поганий порадник. Польські парламентарі повторили помилку українських колег 2015 року, які ухвалили закон про декомунізацію практично одразу після виступу з трибуни Верховної Ради тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського, що мало негативні оцінки у Польщі. Так само Сейм вирішив відкорегувати повноваження Інституту пам’яті народової напередодні Дня пам’яті жертв Голокосту. Тому не варто дивуватися різкій реакції Ізраїлю та занепокоєнню Державного департаменту США, хай Дональд Трамп і виступав у Варшаві влітку минулого року.
Польська влада вирішила дати відповіді на одразу кілька складних питань: перемкнути увагу зі співгромадян-шанувальників Гітлера, захистити поляків від стороннього (читай — неконтрольованого польською владою) тлумачення історичної правди та поставити на місце українців (тут більше ідея «Кукіз’15», ніж «ПіС»). Проте вийшло, що рідна партія з союзниками підставила Анджея Дуду, якому доведеться обирати між реноме «людини Качинського» та «президента всіх поляків», і одночасно підірвала імідж прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, якому доводиться виправдовувати дії законодавців, та показала готовність ставити тактичні політичні питання вище за глобальні інтереси країни.
Фактично країна, що претендує на зростання власного впливу в Європі, з шаблею наголо вискочила на фортечну стіну і звідти намагається запевнити всіх у власній хоробрості. І це тоді, коли Польща своєю політикою домоглася практично неймовірного — вперше в історії ЄС Європейський парламент готовий запровадити санкції проти члена Союзу, які здатні створити для нього суттєві економічні проблеми.
Після нічного голосування Сейму м’яч опинився на полі Анджея Дуди, якому доведеться ухвалювати непросте рішення. Прогнозувати його складно, навіть після осуду рішень парламентаріїв з боку представників польської інтелігенції та негативної реакції представника ОБСЄ з питань свободи Арлема Дезіра. Лише нагадаю, що на осуд з боку Європейської комісії та Європейського парламенту через ухвалену судову реформу у Варшаві реагують, розмахуючи та салютуючи віртуальною шаблею.
Для України ситуація видається складною, адже на відміну від Ізраїлю та США ми маємо з Польщею не лише спільний кордон, але і близько мільйона наших заробітчан на її території. Повернути їх швидко додому неможливо, і намагатися лякати цим Варшаву не варто. Ухвалювати у Верховній Раді симетричну відповідь щодо пацифікації, операції «Вісла» та інших антиукраїнських дій можна, але чи спричинить вона потрібний ефект? Польське суспільство у сприйняття власної історії більш консолідоване за українське, і це відставання не подолати однією постановою Верховної Ради.
Тому має сенс політична заява парламенту України та зусилля, спрямовані на створення власної історичної політики, захист українських заробітчан у Польщі (позиції наших громадських організацій там хиткі) та пошук асиметричних відповідей. «Влупити булавою» по колективному Володийовському Україна зараз не в змозі.